I - Прозріння або зневага.

 Білий простір пульсував і, коли він засяяв, Він заткнувся...

  - Тобі пора б навчитися використовувати свій мозок - він докірливо споглядав на неї.

Жадібні слабкі пальці.

 З роздратуванням дивлячись на неї, він відчув, буквально осягнув Звисаюча надбровну складку. Невже він старів?

 Невже тіло не витримувало ?

 Нічого не виражаючий погляд і нарастаюча підозрілість...

Вона не вважала потрібним йому щось відповісти, змовчала, як і завжди. Її вираз очей - непередавано така досада й стривоженість.

Лише тепер вона зрозуміла, як швидкоплинне все в цьому крихітному вимірі. Під його очами залягли темні кола, він пробував ховати свої недоліки за райдужною посмішкою. Може бути для сьогоднішнього дня він виглядав непогано і все ж її спокій порушив саме він, цей чоловік, котрий намагався наздогнати нові тенденцїї, але все що він міг, це поголити (прибрати) доглянуту та дуже охайну борідку. От і все.

Змінити щось у собі? Виявити доброту.. ? Ні.

  - Суть лише у справедливості, ти ж розумієш.

 У поле зору потрапили гудзики, перламутрові гудзики й невелике, але важкеньке... Золотисте кільце, яке було покрите товстим шаром жовтого пилу, засяяло чимось білим. Він покрутив його, Жадібні, вузлуваті пальці...

  - О, а от і наш гість! Так несподівано, вірно?

 Дівчина ковтнула і опустила голову. Тіло здригнулося.

 Засмагла шия чоловіка скрипнула. Незрозумілий скрип повторився.

 Він був тих. Чоловік випрямився та доторкнувся до хустини на шиї. Тканина з неміцного, але дорогого матеріалу, його заспокоювала.

Замість звичної граційності у руках його з'явилася деяка таємність. Або найвірогідніше, не боязкість, а саме безпорадність?

 Коли ввійшов хлопчик, Він привітно махнув рукою, вона навіть не зробила спроби встати, тільки зціпила зуби, коли його хватка на плечі посилилась. Непомітно для себе чоловік пройшовся долонею по її волоссю. 

 Стиснувши її передпліччя, він посміхнувся. Він наче намагався втиснути її в саму вісь землі, щоб вона вже ніколи не вибралася.

  - Пригадуєш ці рядки, правда? Пронизаний, але нескорений... Дурість яка - він придушив смішок.

 Хлопчик нічого не почув, витріщився на нього з недбалістю, тільки і всього. Чоловік звернувся до тих, що підійшли :

  - Приберить цю шавку!

  - Бачиш, милий, навіть такі, як вона стають поступливими.

Хлопчик без дозволу усівся.

... Скеляста місцевість спустіла, одна суцільна пустеля, але та сама крапка більше не рухалась. Він спостерігав, хлопчик дуже пильно вистежував її...

  - Так кумедно, як ти пробуєш не відволікатися на власні думки.