Розділ V - Візьми мою руку

Сидячи у одинокій кімнаті я думала, що ж мені робити. Годинник пробивав уже дев’яту годину і треба було йти на сніданок з цим женихом. Я так не хотіла цього. Я не могла навіть на дух переносити цих багатіїв. Я вирішила не показувати свої слабкі сторони, а просто йшла на таран із словами, діями характером, адже ще всім серцем я належала йому, своєму коханому, що зараз десь там, у тихому куточку ненавидить мене за те, що я зробила з його життям. Батько уже кликав мене. Я одягнулася в те плаття, що купила мені мама тоді в місті, зачесала волосся як належить міщанам і не малювала гарно обличчя, щоб він побачив, що я проста дівчина, а не дворянка. Я ще трішки посиділа на своєму м’якунькому ліжку, адже там, на низу мене чекав лютий стид і ганьба, проте хоча б так я відімщу за все своєму батькові. Я вдихнула повні легені повітря, та готувалася вийти як тут мій погляд перепав на вікно, з якого було добре видно місто. Мені одразу на думку спало одне питання: - «Як він там зараз?»

У одинокому будинку, на холодному підвіконнику, під сірими хмаринками сидів Туліо. Він тримав у руках маленьку хустку, що раніше належала Анджеллі. Його мати лежала на ліжку і щось легко говорила до нього, та він не дуже і слухав її, адже його серце було повністю розбите вщент. Він кусав пальці, стискав очі, щоб не плакати і тримав у руках коробок з обручками, який хотів подарувати їй у той день. Раптом мати покликала його:

- Туліо, ходи но сюди – вона ледь проговорила це, щоб він почув. Він підійшов, присів до обличчя матері і з заплаканим поглядом глянув на неї.

- Так мамо, я тут – він тримав її за руку і притуляв її до свого чола.

- Я казала це їй і тобі скажу. Любити досить важко. Любляче серце стане для тебе або щасливою стежиною, або важкими стражданнями. Чим воно є для тебе зараз? - вона почала сильно кашляти.

Тулі на мить задумався. Він не розумів, що вона мала на увазі. Якщо вона говорила те саме Анджеллі, то чому цього не сказала мені? Ці слова були не загадковими, бо там все було досить чітко промовлено, але як зрозуміти, чим вони є для мене – думав собі він? Він знову підійшов до вікна, глянув на небо, на якому весь ранок не могло засяяти сонце і подивився на пагорб, де стояв маєток Рікардо, а коло нього багато дорогих карет, люди метушилися, щоб пройти в будинок, кучері запрягали в стайні своїх коней, щоб дати їм пити та їсти. На думку спадало лише одне – її все ж заставляють одружуватися на багатому чоловікові. 

- Але якщо я скажу, що воно для мене щаслива доріжка, то це нічого не змінить, мамо – сказав він, але панна Елізабет лише посміхнулася до нього.

- Якщо ти так думаєш, тоді точно нічого не зміниться.

- Що ти маєш на увазі?

- Мені вже не довго залишилося, Туліо. Я не побачу внуків, не побачу правнуків, але ти маєш усі можливості. Ти здатен змінити своє життя. Саме вона допомогла тобі в цьому. Вона показала тобі, як треба йти до своєї мети, знаючи, що за тобою полюють, тебе хочуть забрати від дорогих тобі людей, але на ніколи не йшла назад. Вона завжди трималася на одному – на своїй мрії. 

- Але вона брехала! – голосно сказав він – Чому вона не призналася, що вона дворянка?

- А які слова ти сказав, коли прочитав статтю перед нею? – Туліо миттю згадав, що назвав її непосидливою дівкою, якій не сиділося на своєму багатому місці. Йому стало соромно і визнання своєї провини зробило лише боляче – Я чула як ти говори до неї і відчула все те саме на собі. 

Туліо вкотре опускав руки додолу. Він не міг повірити в те, що сам ж своїми словами прогнав довіру до нього з її серця. Можливо, якби він не ставився до цього так противно, то сів б з нею і переговорив, щоб точно зрозуміти її думку. Виявилося, що за ці кілька тижнів у нього в дома він не до кінця вивчив її. Ще все таки було те, чого він не знав про неї.

- Я мушу все виправити – проговорив тихенько він, стоячи на ногах – Я поверну її, хоча б постараюся.

- Ти обираєш вірний шлях синку… - вона почала підхрипати, тон голосу понизився – Вірний…шлях – тут охолола рука вдарила об дерев’яну підлогу і тіло омертвіло. Туліо підійшов, присів поряд з нею і лише промовляв.

- Мамо!? – сльози самі почали навертатися на очі – Мамо! Прошу! Не мовчи! – раптом з-за хмар почало виходити сонце і падав легкий дощик. На небесах з’явилася веселка, що нависла над Сантільяно. Він з одного боку радів, що його мати дала йому краплину надії, але з другого боку було так сумно, що вже більше не почує він потішного слова. Мертве тіло матері він залишив на ліжку, а сам побіг на вулицю і попрямував у сторону маяка, де проживав старий Крузо.

- (гупання в двері) Пане Крузо, відчиніть, прошу! – двері відчинилися і з щілини виглянуло старе обличчя Крузо. 

- Ого, якими дорогами тебе сюди занесло в таку непогоду Туліо? – він говорив це посміхаючись.

- Я хочу попросити вас дещо, але прошу мене послухати.

Опинившись в домі Туліо, пан Крузо навіть не сподівався побачити мертве тіло Елізабет. Він з сумним обличчям глянув на бідного сироту Туліо, та стало йому його шкода. Він поклав йому руку на плече, та не знав, що й сказати, щоб розрадити в його горі. Сам зняв він свого капелюха і сів на стілець.

- Я досі не знаю, чого ти від мене очікуєш?

- Я повинен виправити дещо, але я не можу залишити її саму. Я скажу падре, нехай завтра поховає її. 

- Ти хочеш, щоб я побув тут, поки тебе не буде?