Глава 3

 Тиск з боку Пауліни стосовно мого одруження був дуже агресивним. Тому Канаду вона залишила з моєю позитивною відповіддю. Я дав згоду на подібну авантюру тільки з майже стовідсотковою впевненістю, що розлучена знайома Полі своєї згоди не дасть.

 Проте на мене чекав сюрприз. В середині червня мені подзвонила бабуся. Ще при зустрічі ми домовилися, що даний «проєкт» обговорюємо виключно очно, або завуальовано і бажано без присутності мобільного поруч. Тому наш телефонний  діалог звучав приблизно так:

- За попередніми даними згода отримана. Проте з рядом вимог. Сума, про яку домовилися, повинна бути на загальному рахунку відразу, тобто з моменту знайомства. Якщо при особистій зустрічі ти не сподобаєшся - угода розірвана. Тому поводься чемно.

- А якщо вона мені не сподобається. Це нікого не цікавить?

- Нікого. В твоїх інтересах бути поблажливим. До того ж вона така мила скромна дівчинка. Доросла правда. Але така ще дитина. Добра, проста. Ви допоможете один одному і все пройде прекрасно. У вас зустріч десятого. Обіцяла скинути номер. Я тобі його надішлю. І не забудь. Десятого липня ти починаєш нове життя.

 Остання фраза Пауліни пролунала як вирок. І тут у мені дещо перевернулося. Я усвідомив, що хоч це ще і не точно, але можу найближчим часом стати одруженим чоловіком. Жодного разу майже за двадцять девʼять років життя я не те що не мріяв про це, я навіть жодного разу такого не думав.

 Чесно кажучи, аж злякався. Тому зібрав трохи речей і паспорт, купив найближчий квиток до Європи і вирушив у безпланову подорож.

 Після Рошель тіло потребувало розрядки. Зазвичай я не сплю з жінками одноразово. Щоб займатися сексом мені потрібно хоч якось бути знайомим із обʼєктом. І за часту це триває декілька місяців, а не одну ніч. Правда цього разу обставини були інші. Та і часові рамки досить так тисли. В Амстердамі, куди я прилетів, я орендував автомобіль і вирішив зробити невелику подорож до океану. Зупинявся у маленьких містечках. Відвідав Брюссель, Париж, Мадрид. І з рештою дістався Лісабону. Давно мріяв відпочити в Португалії, тим паче що батьки теж туди збиралися на відпочинок, а мені дуже потрібно було з ними переговорити. О першій заселившись в готель і навіть не обідаючи, вклався в ліжко і міцно заснув. Це було правильне рішення, оскільки на вечір у мене були конкретні такі плани.

 І як не дивно - реальність навіть перевершила мої бажання. В першому ж барі, в якому я замовив собі випити, біля мене присіла дівчина. Я навіть не встиг скуштувати свій напій.

- Привіт. Ти говориш англійською?

- Привіт. Так, говорю. - Переді мною стояла особа незрозумілого віку, в чорній короткій сукні з досить відкритим декольте. Правда на плечах у неї була шаль. Але це мало що змінювало. Вечірній макіяж, розпущене волосся яскраво рудого кольору, помада матово-червона. Було відразу зрозуміло чому ця пані зайшла в бар. Але на її «Дозволиш сісти поруч» замість втекти, я стверджувально кивнув.

 Згодом я зрозумів, то був подарунок долі. Ми танцювали, говорили на різні теми, зовсім не зачіпали особисте, а згодом провели прекрасну ніч у моєму готельному номері. Коли під ранок я хотів лягати спати, вона поцілувала мене в щоку, подякувала за прекрасний час і, пославшись на ранковий рейс, щезла з мого життя. Це був ідеальний варіант, про який я навіть не мріяв.

 Наступні декілька днів я провів на березі океану в колі моїх батьків. Ми обговорили задумку Полі. Тато спочатку зовсім не зрадів такій авантюрі, але згодом погодився. Проте мав одну умову - якщо весілля все ж таки відбудеться - вони обовʼязково прилетять. Хоч шлюб і фіктивний, але невідомо коли ще їх син буде одружуватися. Сперечатися не було сенсу, та і для еміграційної служби більше доказів реальності такого союзу.

***

 День ікс якось швидко наближався. І я провів не одну годину обдумуючи, чи варті три-чотири роки обману - щасливого майбутнього? І чи дійсно він приведе до кращих часів? Але я любив і вмів ризикувати. Мені лише двадцять вісім - для чоловіка зовсім не вік. Все життя попереду. А прожити із незнайомою жінкою якихось тисячу днів - хіба така вже велика жертва? Можливість отримати громадянство і робити свій бізнес у одній із найрозвиненіших країн світу… Так, це вагома причина спробувати!

 Саме так я аргументував сам для себе свою поведінку. І  прийшов час знайомства.  Пауліна надіслала геолокацію. Це був Квін парк. Звичайний робочий день. Друга дня. На лавці біля входу сиділа дівчина. Читала книжку, як і попереджала бабуся. Джинсові короткі шорти, білі кросівки і футболка, закладене русяве волосся. Ніколи не здогадаєшся, що їй скоро сорок.

- Привіт. - Ввічливо звертаюся англійською, сподіваюся говорити без акценту, щоб не дуже осоромитися перед «громадянкою Канади». Але на моє привітання співрозмовниця відреагувала дещо дивно. Сколихнулася, як від ляпасу. І ніби аж завмерла. А потім підвелася, не піднімаючи голови, і тільки через декілька секунд зняла окуляри, подивилася уважно в очі і простягла руку для привітання.

- Привіт. Міс Сміт?

- Привіт. Ви можете називати мене Таш. Таша Сміт.

  Ми стояли зніяковіло посеред парку у самому центрі Торонто і не могли надивитися один на одного.

- Я напевне повинен відрекомендуватися. Ден. Ден Поліш. Радий знайомству.

- Навзаєм.

- Давай ми продовжимо розмову у іншому місці. Я тут недалеко припаркував машину. Ходімо залишимо телефони там і підемо десь поїмо.