Глава 2

 Тітка Пауліна звичайно ж змінилася з нашої останньої зустрічі. Мені тоді було… навіть важко згадати скільки - девʼять-десять… Раніше вона була нашою сусідкою. Вже років тридцять живе у Варшаві, прекрасно виглядає і все ще дружить з моєю бабусею.

 Коли всі процеси з розлученням були на завершальному етапі і від мене вже нічого не залежало, я вирішила відвідати рідну Україну. У «минулому житті» мій колишній чоловік нізащо не дозволив би мені «полетіти у війну». Але зараз я була жінкою майже вільною, могла робити, що хотіла. Це була моя перша подорож на Батьківщину з моменту повномасштабного вторгнення, тому без допомоги обійтися було неможливо.

 Бабуся Дуня зголосилася все організувати, подзвонила своїй давній знайомій. Поля радісно зустріла мене в аеропорту Варшави, прихистила на пару днів для адаптації до Європи і обіцяла відвезти на потяг через два дні. А поки я сиділа у її гостьовій кімнаті і чекала дзвінка по Скайпу від майже колишнього чоловіка.

- Привіт! Як переліт, без турбулентності?

- Привіт, все добре дякую.

- Пробач, не передзвонив вчора після твого повідомлення. Різниця в часі та і були нагальні справи.

- Ти ж знаєш, я написала лише тому, що пообіцяла написати, що приземлилася. Ти не повинен був передзвонювати.

- Взагалі-то повинен. Прийшли документи про розлучення. Вітаю. Маю ще новину, потрібна твоя згода. Вчора зі мною звʼязався один знайомий. Запропонував дещо. Він теж в процесі розлучення і розділу майна. Його колишній будинок досить великий, на два входи, на дві сімʼї. Як я зрозумів, свою частину будинку він хоче залишити, а колишньої - продати, щоб відкупитися від неї. Точно не знаю, що там, але суть пропозиції наступна. Якщо ми дійдемо згоди, я можу викупити для тебе частину того будинку. Не повністю звісно. Внесу половину вартості, оформлю mortgage на двадцять років. Будеш платити як за оренду, а насправді виплачуватимеш своє житло. Як я зрозумів, там дві повноцінні квартири і бейсмент* теж жилий. Можеш здавати. Та і на роботу вже зрештою влаштуєшся. По нашій угоді я тобі на картку тридцять тисяч покладу. На місяці три-чотири вистачить, за цей час і працевлаштуєшся. Будинок в Торонто, в Етобіко. Досить далеко від нашого дому. Як на мене - вдала пропозиція. Якщо погодишся - гарно зекономимо на ріелторі, бо будинок ще не виставлений на продаж. Може і співмешканця якогось собі знайдеш. Не всім же чоловікам діти потрібні, то твоє безпліддя не завадить. Хоча в такому віці мало хто адекватний народити захоче. То це взагалі проблемою не буде. А те, що ти не працювала жодного дня в Канаді - теж не страшно, підеш в магазин якийсь одяг розкладати. На мінімалці можна одягатися і харчуватися, орендою іпотеку виплачувати будеш. Не пропадеш. Але я попереджаю, це все, що я можу тобі дати. Ну, то як, Наталіє?

- Ти ж знаєш, що на роботу я не ходила, бо ти не дозволяв. Дітей не мали, бо ти сказав, що маєш вже спадкоємця від першого шлюбу, то лікуватися мені і не обовʼязково, діти тільки завадять  адаптуватися і бізнес будувати у  новій країні. І… - Я мала ще багато чого, що могла б сказати своєму колишньому, але вже відчувала, як горло стискає і сльози можуть хлинути у будь-яку секунду. А я не хотіла, щоб він їх бачив. - Ти як завжди правий. Без ріелтора дешевше. Я на все погоджуюсь. Роби як знаєш, я підпишу.

- От і славно. Відповідай на дзвінки. Все. Побіг. - І відключився.

 А я сиділа на дивані Варшавської чужої квартири і сльози некеровано котилися по моєму обличчю.

***

- Наталіє, пробач, я підійшла, щоб запропонувати попити чаю разом і мимоволі стала свідком вашої розмови. Двері були привідчинені.

- Пауліно, вибачте, але ніколи не називайте мене так,  будь ласка. Моє імʼя Таша, Таш. Це лише Він Так до мене звертався. І за плач теж… Я ще не дуже звикла. Поки не можу добре контролювати емоції.

- Всяке буває. Ходімо. Чаю з цукерками попʼємо, потеревенимо по-жіночому. Іноді треба просто виговоритися.

- Знаєте, а говорити навіть немає що. - Чомусь захотілося мені повідати свою історію хоч комусь. - Вісімнадцять років життя - а згадати нічого.

- Так прямо нічого? Можеш говорити, що болить. Мені розповідати нікому, а жінка я досвідчена, вислухаю, може яку пораду дам.

- А бабусі? Вона цього не витримає.

- Не хвилюйся, Дуні теж нічого не скажу. Не треба воно їй на старості років. Досить з неї розлучення онуки. Проживе і без подробиць.

- Після того як ви переїхали, я вчилася у Чернівецькій звичайній школі. Вчилася добре, вступила на бюджет до Київського ВУЗу. Планувала стати викладачем англійської мови. На третьому курсі якось біля університету познайомилася з чоловіком. Дорослий, красивий, надійний. Гарно залицявся, квіти, романтичні побачення. Мені двадцять. Молода, не дуже досвідчена. Закохалася. Навіть різниця у віці в пʼятнадцять років мене не бентежила.

 Ми прозустрічалися три місяці. Влітку перед моїм четвертим курсом колишній повідомив новину і зробив пропозицію. Новиною було його офіційне завершене розлучення, а пропозицією - приєднатися до його програми по отриманню резидентства Канади. Він казково описував наші перспективи і майбутнє життя, ошелешив, що в будь-якому разі емігрує. Тому, якщо кохаю, приєднаюся.

 Я здалася. В кінці літа було невеличке весілля і ми активно почали готувати документи для переїзду до Канади. Напевне тільки зараз я розумію, що чоловік не кохав мене так щиро, як я його в той час. Він потребував партнера для збільшення своїх шансів. Я володіла мовою, мала освіту, додавала йому таких необхідних балів. Того року, коли я отримала диплом магістра - ми отримали і посвідки на постійне місце проживання у Канаді.