ГЛАВА 15. Записи

Я відкрив очі й відчув, як яскраве, тепле світло лікарняних ламп огорнуло моє обличчя. Повіки здавалися важкими, ніби я прокидався після вікового сну. У повітрі витав тонкий запах антисептиків, а десь удалині чулися приглушені кроки і шурхіт медичних халатів. Я не одразу зрозумів, де знаходжуся. Голова була важкою, думки плуталися, як заплутані нитки.

— Він прийшов до тями! — почув я радісний голос медсестри, яка тут же підбігла до мене.

Поступово я почав усвідомлювати, що відбувається. Я лежав у лікарняній палаті. Стіни, пофарбовані в ніжні пастельні тони, білосніжні простирадла, монітор, що тихо відстукував ритм мого серця... Усе це здавалося таким буденним і реальним, що я навіть на мить засумнівався, чи було все те, що я пережив, насправді.

— Ви в лікарні, — м’яко сказала медсестра. — Ви були в комі.

— У комі? — мій голос прозвучав глухо й незвично, наче я не вимовляв жодного слова довгі місяці.

— Так, — вона кивнула, трохи нахиливши голову набік, наче не була впевнена, як далі продовжити. — У вас була автомобільна аварія. Ви врізалися в дерево. Це було рік тому.

Рік. Слова медсестри ехом відгукнулися в моїй голові. Цілий рік... Як таке можливо? Що зі мною відбувалося весь цей час? Що сталося з тим світом, який я бачив, з тими людьми, з тим пеклом, через яке я пройшов?

Але тепер, прокинувшись, я зрозумів, що не було ніякої містики, диявола чи втілень гріхів. Усе це було лише плодом моєї уяви, результатом глибокої коми і мого розуму, що намагався впоратися з травмою. Але чому саме такі образи? Чому я бачив себе священником, що проходить цей шлях? Ці питання не давали мені спокою, але з кожною миттю реальність ставала все більш виразною.

Медсестра пішла, залишивши мене наодинці з моїми думками.

Лікарі казали, що мені належить пройти курс реабілітації, щоб знову навчитися ходити. Мої м’язи атрофувалися за час коми, і навіть прості дії — підняти руку, стиснути пальці в кулак — вимагали величезних зусиль. З кожним днем я відновлював свою силу.

У мене було багато часу, щоб подумати. Я лежав, намагаючись осмислити те, що сталося. Усе, що я бачив і пережив, здавалося настільки реальним, настільки наповненим змістом, що я не міг просто так відпустити ці образи. Я почав дивуватися тому, наскільки глибоким був цей досвід. Цілий рік, проведений у комі, приніс мені такі знання, про які я ніколи не задумувався раніше.

Я згадав кожен момент своєї "подорожі". Як я йшов лісом страху, як зустрів убивць, як лікар простив мене й показав дорогу до каяття. Усе це, здавалося, було символами, які мій розум створив, щоб допомогти мені зрозуміти щось важливе. Можливо, це була не просто історія, а відображення моєї внутрішньої боротьби, моїх прагнень і страхів.

Я зрозумів, що моє життя тепер не буде минулим. Ті уроки, які я виніс зі свого "сну", залишаться зі мною назавжди. І я вирішив написати про це книгу. Я буду розповідати в ній про свій шлях, про те, як я шукав силу і як зрозумів, що сила не в контролі над іншими, а в контролі над собою.

Назву її... "Дволикий шлях". Це буде історія про те, як я здобув справжнє розуміння того, що означає бути людиною, і як моя жага влади привела мене до краю прірви, але також про те, як я знайшов у собі сили повернутися і розпочати нове життя.

© Бурка Д. 2024

Усі права захищені.