ГЛАВА 13. Межі милосердя

Священик стояв на відкритому полі, оточений м'яким, всепоглинаючим світлом, яке наповнювало його душу умиротворенням. Лабіринт, у якому він так довго блукав, зник, залишивши після себе лише простір і ясність.

Попереду перед ним раптом з'явилися сходи, викладені з променів сонячного світла. Вони простягалися вгору, до неба, ніби запрошуючи його піднятися вище, до вищої істини. Сходи були настільки яскравими, що священикові довелося прикрити очі, але дивним чином світло не засліплювало його — навпаки, воно наповнювало його внутрішнім теплом, заспокоювало всі тривоги й страхи. Кожна сходинка була начебто виліплена з живого світла, яке переливалося, змінюючи відтінки від золотого до чистого білого.

Священик, ведений якимось внутрішнім покликом, повільно почав підніматися по сходах. З кожним кроком він відчував, як його душа очищується, як його розум звільняється від залишків попередніх страждань і мук. Сходи вели його вгору, крізь світло і тишу, доки він не опинився перед величними воротами.

Дивлячись на них, священик відчув трепет і повагу. Ворота, що вели до раю, були зроблені з чистісінького золота, яке не просто відбивало світло, але й випромінювало його. На їх поверхні були вигравірувані складні візерунки, які, здавалося, рухалися, немов живі. З-за воріт долинала тиха, ледве вловима музика — мелодія, у якій чулися всі звуки світу, але які зливалися в одну гармонію.

Коли священик зробив крок уперед, ворота розчинилися самі собою, і перед ним постав ангел. Він був високим і величним, одягненим у білі шати, які, здавалося, були виткані зі світла. Крила ангела були прекрасні, а обличчя його випромінювало спокій і доброту.

— Ласкаво просимо, — тихо промовив ангел, його голос звучав як ніжний шум моря. — Ти пройшов довгий шлях.

Ангел дав знак, і вони разом почали йти по землі раю.

Земля раю була вкрита м'якою, ніжною травою, яка іскрилася в світлі сонця, ніби була засипана діамантами. Навколо них простягалися безкраї поля квітів, що розквітали в неймовірних відтінках, яких не існувало в земній природі. Небо було безхмарним, забарвленим у ніжні спокійні тони, а повітря було наповнене солодким ароматом.

Птахи, яких він ніколи раніше не бачив, пархали в небі, наповнюючи повітря радісними піснями. Вода в річках і озерах була прозорою і сяючою, як рідке скло, і її поверхня відображала небо і квіти, створюючи дивовижне відчуття безкінечності і гармонії.

Разом зі священиком ангел йшов, вказуючи на красу цього місця, розповідаючи про те, що кожна квітка, кожне дерево, кожна крапля води в цьому світі — це прояв любові і милості Бога.

— Тут немає ні страждань, ні болю, — говорив ангел. — Усе, що ти бачиш, це результат праці душ, що досягли істинного розуміння і спокою.

Священик і ангел продовжували йти по райських просторах. Прекрасні сади, залиті сонячним світлом, тягнулися вздовж їхнього шляху, і здавалося, що все тут було живим, дихаючим і наповненим вічною радістю. Вся природа співала хвалу, яку не можна було висловити словами, і ця гармонія проникала в саме серце священика, змушуючи його забути про всі пережиті страждання.

— Ти пройшов через багато випробувань, — промовив ангел, зупиняючись біля величезного дерева з розкидистою кроною.

Його голос звучав м'яко, але в ньому відчувалася велика мудрість.

— Тепер твоя душа готова до найважливішої зустрічі. Бог чекає на тебе. Він хоче поговорити з тобою.

Священик уважно подивився на ангела, відчуваючи хвилювання. У ньому все ще залишалися сліди сумнівів і питань, що накопичилися за його довгий і важкий шлях.

— Де я можу його знайти? — запитав він.

Ангел усміхнувся і вказав на сад, що розкинувся неподалік від них. У глибині цього саду був видний силует людини, яка повільно йшла серед квітучих дерев.

— Бог насолоджується прогулянкою в саду, — тихо сказав ангел. — Йди до нього, він чекає на тебе.

Священик подякував ангелу і, сповнений хвилюванням, направився до саду. Його серце билося швидше, ніж хотілося, але він йшов упевнено, знаючи, що попереду на нього чекає щось особливе. Увійшовши в сад, він побачив Бога, який йшов серед дерев, ніби насолоджуючись кожною миттю своєї прогулянки.

Бог виглядав спокійно і просто — його вигляд не був грандіозним або страшним, але в ньому була така сила і велич, які неможливо було описати словами. Він був одягнений у просту білу одежу, а обличчя його випромінювало доброту і співчуття. Здавалося, що кожна частинка цього саду була пов'язана з ним, і його присутність пронизувала все навколо.

Священик підійшов до Бога, який зупинився і повернувся до нього. Їхні погляди зустрілися, і священик відчув, як всередині нього відкривається щось нове, невідоме раніше.

— Я знав, що ти прийдеш, — промовив Бог з м'якою усмішкою. — Ти хочеш задати мені питання.

Священик кивнув, відчуваючи, як його голос трохи тремтить від хвилювання.

— Так, я хотів би зрозуміти... Чому люди створені такими? Чому в нас так багато зла і страждань?

Бог подивився на нього з великою мудрістю, його очі відображали нескінченні знання і досвід.

— Це дуже складне питання, — почав Бог, зробивши кілька кроків вперед, — і на нього немає простого відповіді. Люди були створені вільними, і в цій свободі вони можуть чинити як добро, так і зло. Свобода волі — це найбільший дар, який я міг дати, але з ним приходить і відповідальність.

— Але чому ти дозволив людям страждати так багато? — запитав священик. — Чому ти не втручаєшся, щоб запобігти злу?

Бог зупинився і подивився на священика поглядом, який не відповідав цьому місцю.

— Я не можу втручатися в кожну дію, тому що тоді свобода волі втрачає свій сенс. Я дав людям можливість обирати свій шлях, щоб вони могли рости і вчитися. Страждання — це частина цього шляху, вони допомагають усвідомити цінність життя, любові й милосердя.

Священик відчув вагу цих слів, але в нього все ще залишалися сумніви.