ГЛАВА 12. Підйом з пекла

П'ятий круг, місце вічної суперечки, був схожий на арену, де люди були приречені на нескінченні конфлікти. З усіх боків лунали крики, прокльони, і навіть звуки жорстоких бійок. Люди тут були, як гієни, роздираючі одне одного на частини у вічних сварках і зрадах. На кожному кроці можна було побачити, як одна людина схопила іншу за горло, як брати й друзі ставали запеклими ворогами, готовими зрадити й убити заради незначної вигоди або задоволення жадібності.

Священник оглянувся і помітив трьох людей, які люто сперечалися, стоячи на краю прірви. Їхні обличчя були спотворені гнівом і жадібністю, ніби кожен з них був готовий у будь-який момент вчепитися в іншого.

— Ти вкрав мою частку! — кричав перший, стискаючи кулаки і блискаючи очима від люті.

— Це брехня! — вигукнув другий, відступаючи на крок назад, але не втрачаючи ворожого виразу обличчя. — Я лише взяв те, що по праву належить мені! Ти ж намагався обдурити нас обох!

Третій, здавалося, ось-ось втратить самовладання. Він вигукнув у розпачі:

— Ви обоє брехуни! Я був тим, хто знайшов це першим, і тепер ви хочете відібрати у мене мою здобич! Ви отримаєте те, що заслужили!

Їхні крики ставали все голоснішими, напруга зростала, і священник відчув, як атмосфера навколо нього згущується, наелектризована їхньою ненавистю. Він розумів, що перед ним розгортається сцена не просто гніву, а й глибокої жадібності, яка корінням пронизувала їхні душі.

Священник наблизився до сперечальників, намагаючись зрозуміти, про що саме вони говорять, що стало причиною цього конфлікту. Але чим ближче він підходив, тим більше відчував, як внутрішня порожнеча цих людей захоплює його самого, ніби їхня суперечка була не просто розмовою.

Він зрозумів, що в цьому місці покарання не полягало у фізичному болю чи стражданнях, а у вічній боротьбі за щось невловиме, у тому, що душі тут були приречені на нескінченні сварки, що не мають кінця.

Один із сперечальників раптом звернув увагу на священника. Його очі звузилися від підозри і жадібності, і він різко запитав:

— Ти прийшов сюди, щоб забрати те, що належить нам? Думаєш, що можеш втрутитися в нашу суперечку і вихопити свою частку?

Священник подивився на нього з холодним спокоєм і тихо відповів:

— Я тут не для того, щоб щось забирати.

Ці слова, здавалося, застали сперечальників зненацька. Їхні обличчя на мить втратили свою лють, поступившись місцем здивуванню. Однак, через мить, лють повернулася, і вони знову поринули у свій конфлікт, забувши про присутність священника. Він повільно відійшов від чоловіків, їхні крики і лайки поступово стихали вдалині, перетворюючись на ледь помітний гул. Кожен їхній вигук лунав у свідомості священника, як нагадування про те, що гнів і жадібність руйнують людську душу зсередини, не залишаючи місця для чогось світлого.

Він продовжив свій шлях через це коло, і всюди йому траплялися сцени божевільних сварок, наповнених люттю і ненавистю. Чоловіки і жінки, знайомі і незнайомці, билися одне з одним з божевільною пристрастю, не помічаючи, що їхня боротьба ніколи не закінчиться, що вони приречені вічно залишатися полоненими свого гніву.

Священник йшов, розуміючи, що в ньому вже давно немає тієї злості, яка могла б змусити його залишитися в цьому місці. Продовжуючи свій шлях, він натрапив на ледь помітну умовну лінію. Він відчував, що, ступивши за неї, опиниться в новій області страждань. Він зробив крок.

Священик опинився на новому колі, і перед його очима розгорнулося кладовище, що тягнулося до самого горизонту. Похмурі сірі могильні камені були розкидані по сухій і вигорілій землі, і над ними клубився густий туман. Повітря було просочене запахом смерті і гниття, а над цим жахливим місцем витала тиша, яку порушували лише рідкісні, ледве чутні стогони.

Він зробив кілька кроків вперед, і раптом з землі почали підніматися привиди — душі без оболонки, які ніби були сплетені з самого мороку. Їхні обличчя були спотворені ненавистю і болем, а очі, повні відчаю, дивилися прямо на священника. Кожна душа, здається, прагнула до нього, витягуючи руки, намагаючись схопити і потягти його до своїх могил. Їхні крики пронизували повітря, сповнені звинувачень і проклять.

— Ти убив нас! — кричали вони, і їхні голоси злилися в єдиний хор жаху і осуду. — Ти прирік нас на вічні муки!

В цей момент священник відчув вагу своєї вини сильніше, ніж коли-небудь раніше. Кожна душа, кожен стогін був йому знайомий. Він згадував всіх тих, кого позбавив життя, будучи осліпленим своєю невідомою метою і манією сили.

Священник продовжував свій шлях по кладовищу, оточений криками і прокльонами душ, що піднялися з землі. У їхніх голосах звучала не просто ненависть, але й глибока печаль, наче вони були замкнені в нескінченній пастці, не знаходячи спокою. Раптом серед цього хаосу і божевілля священник помітив щось незвичайне.

У тіні могил і туману він побачив душу, яка виділялася серед інших. Ця душа була мовчазна, її присутність не порушувала навколишній хаос, а лише плавно проходила крізь нього. Її обличчя не було спотворене ненавистю і болем, лише тихою рішучістю і умиротворенням. Священник впізнав її — це була душа лікаря, якого він убив.

З душею лікаря відбувалося щось незвичайне. Вона ковзала крізь натовп нестримних привидів, які намагалися схопити і звинуватити його. Душа лікаря, не зважаючи на божевілля навколо, безшумно повела священника через це царство осуду.

Спочатку вони пройшли повз крики і прокляття, що бушували навколо. Потім перед ними розгорнулася сцена вічної битви. Трупи, наче втративши всякий сенс життя, билися один з одним у нескінченному колі насильства. Криваві, спотворені тіла, понівечене і зневажене, продовжували боротьбу, а їхні страждання зливалися в нескінченну симфонію болю. Це був жахливий танець без кінця і без сенсу, символічний образ вічних внутрішніх конфліктів і невпинних страждань тих, хто не зміг знайти шлях до прощення.