ГЛАВА 10. Кінець — це початок чогось ново-го

Низьке небо, важке від масивних хмар, висіло над скелястим берегом, ніби пророкуючи біду. Лише важкі кроки чулися по асфальтовій доріжці уздовж високого берега. Вітер, різкий і колючий, проникав у глиб плаща, але священник, що йшов, не помічав холоду. Потік думок не давав йому спокою. Він був переповнений силою, але водночас порожнім.

Священник сів на самотню лавочку біля моря. Перед ним розстилалися безмежні хвилі, які, здавалося, могли змити всі гріхи, тільки не його. Він не відчував ні жалю, ні покаяння. Але всередині його свідомості росла порожнеча, яку він не міг визначити. Щось було не так. Чому він повинен був здійснювати всі ці вчинки? Яка була справжня мета його місії? Сила, яку він шукав, дедалі більше здавалася йому безглуздою і руйнівною, і тепер він почав сумніватися, чи була вона справді тим, чого він хотів.

Довгі роки він йшов темним шляхом, виконував накази, які походили не стільки з його душі, скільки з особистості, вкоріненої в його розумі. Але тепер, після чергового вбивства, його охопили сумніви. Він намагався згадати, що змусило його стати на цей шлях. Яка була мета його місії?

Священник закрив очі, намагаючись зосередитися, але перед ним вставали лише образи смерті, крові і болю. Він згадував кожного, кого вбив, кожну жертву, принесену в ім'я невідомої сили. Але навіщо?

Священник раптом зрозумів, що не може знайти відповіді. Він знав, що колись була причина, що колись він відчував, що робить правильне, що служить вищому призначенню. Але тепер це здавалося лише виправданням, ілюзією, створеною його власним розумом, щоб приховати жах від вчиненого. Його душа давно розділилася на дві частини: одна з них продовжувала виправдовувати вбивства, переконуючи, що всі вони були в ім'я великої мети, але інша — ледь чутний, слабкий голос совісті — шепотіла, що все це не мало сенсу.

Священник поглянув на свої руки, вічно холодні. Йому здавалося, що він відчуває на них кров, яка не змивається, незважаючи на всі його спроби. Він втратив себе на цьому шляху, і тепер, на самотній лавочці біля моря, він почав розуміти це.

"До чого все це? Хто я тепер?" — священник поставив ці питання собі, але відповіді не було. Все його життя перетворилося в туман, в якому загубилися його ідеали і мрії. Він більше не знав, до чого прагне, і, можливо, ніколи цього не знав.

Голос всередині нього ставав усе чіткішим, його тон змінювався, став жорсткішим, агресивнішим. "Ти сам обрав цей шлях. Не намагайся втекти. Тобі нікуди йти, крім як далі, вниз, до тих, хто чекає на тебе", — шепотів голос, заповнюючи його розум. Священник закрив очі, намагаючись заглушити голос, але той лише посилювався, перетворюючись на оглушливий рев. Він розумів, що втрачає контроль.

Раптом небо над ним потемніло, і над морем розгорілася буря. Сильний вітер підняв хвилі. З чорних хмар, ніби нічні тіні, почали з’являтися крилаті чудовиська. Їхні очі горіли яскравим червоним світлом, а крила розривали повітря з лякаючим свистом. Крилаті створіння спустилися до нього, оточуючи його з усіх боків. Священник відчував, як його тіло починає тремтіти, але вже не від страху — страх давно залишив його. Тепер це було передчуття неминучого. Він зрозумів, що це кінець.

"Ти належиш нам", — пролунав шепіт, що виходив від чудовиськ, і вони схопили його, піднімаючи над землею. Море зникло під ним, і священник відчув, як його тіло втягують у темряву. Він не намагався чинити опір — не було сенсу. Через мить він опинився в самому серці мороку.

Велика чорна безодня оточувала його, і перед ним виникли гігантські ворота, за якими розстилалася безкрайня пустеля з льоду і місцями бушуючого вогню. Вдалині іскрилися вогні, і серед них виднілася гігантська фігура, освітлена полум'ям. Це був Люцифер, що сидів на своєму троні з черепів і кісток, його очі сяяли, як два кроваві місяці.

Священник відчував, як його тіло стиснулося від холоду, що пронизував його до кісток, коли він ступив через гігантські ворота. Перед ним розстилалася рівнина льоду, місцями з-під якого пробивались язики вогню. Вдалині виднілося озеро, покрите товстим шаром льоду, під яким виднілися нечіткі фігури людей, застигших у вічній муці. Їхні обличчя були спотворені стражданням, але їхні крики залишалися нечутними під товщею льоду.

Кожен крок давався йому з труднощами. Льодовитий вітер, як невидимі леза, різав обличчя і руки, а лід під ногами був настільки слизьким, що священник ледве утримував рівновагу. Він йшов, не відчуваючи часу, рухомий тільки дивним відчуттям, що в цьому місці він нарешті знайде відповіді. Люцифер чекав його, і священник знав, що попереду — складна розмова.

Коли він наблизився до озера, він розглянув заморожених людей краще. Їхні очі, хоча і покриті інеєм, дивилися на нього з безмовним благанням. Священник намагався не дивитися на них, але погляди переслідували його, як тіні його власних гріхів. Вони простягалися до нього крізь лід, намагаючись дотягнутися до його ніг, ніби просячи про спасіння чи прощення, але він продовжував іти, не дозволяючи собі проявити слабкість.

Наприкінці шляху, серед бушуючого вогню і вічного льоду, височів трон Люцифера. Це було величезне видовище, водночас лякаюче і заворожуюче. Гігантська фігура диявола сиділа на троні. Священник зупинився перед троном, відчуваючи, як його тіло починає покриватися льодовою коркою, але не відводив погляд. Люцифер, здавалося, усміхався, дивлячись на свого гостя, і коли він заговорив, його голос звучав злорадно.

— Ти прийшов до мене, священнику, — сказав диявол, його голос наповнив простір льодовитим гулом. — Навіщо? Ти ж знаєш, що тебе чекає.

Священник зібрав усі свої сили і відповів:

— Я шукав силу, і я знайшов її. Але тепер я сумніваюся, чи варта вона всіх тих життів, які я забрав. Я хочу знати, в чому був сенс?

Люцифер розсміявся, і від його сміху лід під ногами священника тріснув.

— Сенс? Ти шукаєш сенс у цьому місці? Тут немає сенсу, тільки кінець. Ти сам обрав цей шлях, і тепер ти пожинаєш його плоди.