ГЛАВА 9. Надія

У темному і жвавому місті, де більшість людей були занурені у свої турботи, існував лікар, який відрізнявся від решти. Він був азіатом, середнього зросту, з мудрим поглядом, що поєднував у собі доброту і втому. Його робочий день починався рано вранці і закінчувався пізно вночі, але, незважаючи на це, в його очах завжди можна було побачити іскру надії.

Його трудова етика була парадоксальною. З одного боку, він здавався ледачим: ніколи не поспішав, міг годинами сидіти за чашкою чаю, занурений у свої думки. Але ті, хто знав його ближче, розуміли, що за цим зовнішнім спокоєм приховується розумна і глибока людина, яка щиро дбала про своїх пацієнтів.

Цей лікар народився в далекому селі, у сім'ї простих селян. Його батьки вірили в силу освіти і намагалися дати своєму синові краще, що могли. З дитинства він проявляв інтерес до медицини, мріючи одного дня стати лікарем і допомагати людям. Незважаючи на труднощі, він вступив до медичного університету і успішно його закінчив.

Проте його підхід до роботи відрізнявся від загальноприйнятих стандартів. Він був перфекціоністом і при цьому часто покладався на інтуїцію. Його методи були простими, але дієвими. Він не прагнув слави або багатства; його задоволення приходило від усвідомлення того, що він може полегшити страждання людей, дати їм надію на краще майбутнє. Пацієнти, що приходили до нього, часто дивувалися, як лікар, який здавався таким неспішним і розслабленим, міг настільки точно поставити діагноз і призначити лікування.

Його кабінет завжди був наповнений затишком: м'яке світло, аромат трав'яних настоїв і звуки спокійної музики створювали атмосферу, в якій навіть найтривожніший пацієнт міг почуватися комфортно. Лікар вірив, що здоров'я людини залежить не тільки від фізичного стану, але і від емоційного балансу. Він приділяв багато часу бесідам з пацієнтами, намагаючись зрозуміти їхні внутрішні переживання. Багато з них ділилися з ним своїми проблемами і страхами, знаходячи в його словах втіху і підтримку.

Доктор жахливо лінивий — ось недолік, в різній мірі притаманний кожній людині. Існували дні, коли лінь оволодівала ним настільки, що він відкладав навіть важливі особисті справи. Це стосувалося і його здоров'я: лікар міг ігнорувати власні нездужання, забуваючи про регулярні обстеження і консультації з колегами. Він виправдовував себе тим, що його робота і так пов'язана з медициною, що він сам зможе діагностувати у себе будь-які захворювання. Однак у глибині душі він розумів, що його лінь ставала все більш небезпечною.

Тим не менш, як тільки він вступав у свій кабінет і зустрічався з пацієнтами, все змінювалося. Лінь зникала, поступаючись місцем неймовірній концентрації і увазі. Він ставав чуйним слухачем, з незвичайною точністю помічаючи найменші нюанси в розповідях пацієнтів. Його очі, зазвичай втомлені і задумливі, загорялися, коли він допомагав людям, дійсно потребуючим цього. Але з іншого боку. Наприкінці робочих днів, як тільки лікар виходив за поріг свого кабінету, його охоплювала злість на те, що він повинен витрачати свою енергію на людей, які, на його думку, іноді не заслуговують цього.

Лікар, як звичайно, сидів за своїм дерев'яним столом, в якому було щось заспокійливе, з чашкою теплого зеленого чаю. Його кабінет, незважаючи на скромність, завжди залишав відчуття затишку і тепла. На прийом увійшов чоловік середніх років, явно нервовий і схвильований. Він сів навпроти лікаря, намагаючись приховати тремтіння в руках.

— Здрастуйте, докторе, — почав пацієнт, з труднощами стримуючи голос від тремтіння. — У мене постійно болить живіт, і я боюся, що це щось серйозне.

Лікар, здавалося, трохи піднявся на своєму кріслі, уважно розглядаючи чоловіка. В його очах з'явилася легка усмішка, в якій можна було побачити і доброту, і втому.

— Давайте почнемо з самого початку, — запропонував лікар. — Коли ви вперше помітили цей біль?

Чоловік помовчав, намагаючись згадати.

— Мабуть, близько місяця тому. Спочатку це була просто тяжкість, а тепер... тепер я боюся, що це може бути щось серйозне, — сказав він, відводячи очі.

— Опишіть, будь ласка, біль детальніше. Це гострий біль чи радше тягнучий? Постійний чи періодичний? — уточнив лікар, зберігаючи спокій у голосі.

Пацієнт почав плутатися у своїх відповідях, перескакуючи з однієї деталі на іншу. Лікар слухав його мовчки, іноді киваючи. Нарешті, чоловік замовк, явно нервуючи і чекаючи вердикту.

— Знаєте, — сказав лікар після короткої паузи, — мені здається, що ваш організм просто намагається сказати вам, що ви перевантажені стресом. Нічого серйозного, принаймні, за вашими описами, я не бачу. Ви часто хвилюєтеся про своє здоров'я?

Чоловік, трохи засоромившись, кивнув.

— Так, я часто хвилююся. Особливо, коли в мене багато роботи.

— Це нормально, що іноді ми відчуваємо дискомфорт. Наші тіла — не машини, і вони реагують на стрес і емоції. Я б рекомендував вам трохи розслабитися, можливо, спробувати практики для зняття стресу. Але якщо ви відчуєте, що біль посилюється або з'являються нові симптоми, звичайно, приходьте знову.

Лікар усміхнувся, його голос був м'яким і заспокійливим.

Чоловік видихнув, явно полегшений, і подякував лікарю. Коли він йшов, в кабінеті знову запанувала тиша.

Лікар сів на своє місце, його погляд спрямований в одну точку. Усередині нього росло відчуття роздратування. Кожен день йому доводилося витрачати час і енергію на людей, які, на його думку, могли б самі розібратися з простими проблемами, якби не їхня схильність до самонавіювання і страхів. Він відчував, як всередині нього закипає гнів, але намагався придушити його.

"Чому люди не можуть просто жити, не ускладнюючи собі життя цими надуманими хворобами?" — думав він. Лікар зітхнув, знову поглянувши на двері, через які щойно вийшов пацієнт. "Невже так складно впоратися самому?"

— Я тут, щоб допомагати, а не судити, — прошепотів він.

Ніч опустилася на місто, перетворюючи його вулиці на лабіринт тіней та вогників. Лікар, втомлений після довгого дня, вирішив прогулятися, щоб провітрити голову. Його кроки глухо віддавалися в пустому провулку, коли він помітив фігуру, що сиділа біля стіни.