Глава 4

Я дивилась на себе в дзеркало. Очі червоні, це й логічно, я не могла заснути до п’ятої ранку. Добре, що був вихідний. На телефоні повідомлення від Енн, на годиннику дванадцята. Запізно для «доброго ранку». Я вмикаю TeddySwims – Lose control, заварюю каву й поринаю у спогади. Не думайте, що щось з вчорашньої зустрічі вийшло, він лише додав мені турбот. Мені необхідно відволіктись і я набираю Енн. Вона без кінця тріщить, що сьогодні хоче пройтись по магазинам й подивитись якийсь новий фільм. А я хочу втекти. Хтось телефонує паралельно. Мама. Серце починає калатати, бо це погано. Я телефоную їй сама, вона ніколи мене не турбує без причини. 

-Люба, - голос знервований й стомлений, - тобі потрібно приїхати. 

-Що трапилось? Щось з татом? – вона мовчить, але потім я чую схлипи. 

-Будь ласка, приїдь. Будь ласка, Амелі, ти дуже потрібна мені, моє сонечко. 

Світ перевертається. Я не розумію, але й одночасно розумію, що трапилось щось дуже серйозне. Я розгублена. Мені потрібно бути там, але я не можу зібрати себе до купи. Чорт. Я закриваю рота рукою й починаю голосно ридати, сідаючи на підлогу. Мій тато. Я не зможу себе стримати, якщо побачу його у труні. Я не зможу себе стримати, коли побачу розбиту вщент маму. 

Дорога займає три години, в машині тиша, ці сумні пісні мене доб’ють.  Я відключила телефон, щоб ніхто не турбував. Голова тріщала. Я нервувала, й чим ближче я була до рідного містечка, тим більше мені хотілось розвернули машину й поїхати в інший бік. Пройшло два роки, та я була певна, що моя історія ще залишилась у когось на пам’яті. Я впевнилась в цьому, коли зайшла в місцевий супермаркет. Шепіт за спиною. 

-Це не може бути вона, - я знала цю дівчину, вона зустрічалась з Тео, але він використовував її, а потім викинув на смітник, як непотріб. 

-Та я кажу тобі, це вона, хвойда, яка намагалась звабити Фенікса. Може Тео тебе тому й покинув, з цим не вийшло, підкатила до іншого. 

Я повертаюсь до них й суворо дивлюсь, і, коли я починаю прямувати до них, у однієї з рук падає миючий засіб. Вони ховають очі й стоять мовчки. Я жваво підіймаю невеличку пластикову баночку. 

-Доброго дня, дівчата! – я посміхаюсь, вони посміхаються у відповідь, наче щойно не перемивали мені кістки. – У мене небагато часу, але наступного разу, оцим засобом я вимию ваші ротяки, щоб не розносили цей бруд. Як гидко. 

Я розвертаюсь і йду на касу. Всього пляшка води, щоб запити знеболююче. Мабуть, добре, що я не маю часу, бо я могла б ще й по пиці врізати й довго вирішувати це питання. 

Через п’ять хвилин я вже дивилась на свій дім і благала вищі сили, щоб я неправильно зрозуміла. Я згадую, як тато допомагав мені збирати речі й, як обіймав мене. Цей останній цілунок у потилицю болісно відізвався з моєї пам’яті. 

-Ти впораєшся, - я лежала у тата на плечі й дивилась в одну точку, а він гладив мене по голові. 

-Чи не краще було просто вбити себе? – я вже не плакала, очі набряклі й червоні, я була людиною, яка втратила себе. 

-Навіть не думай. Моя дівчинка сильна духом й ніколи не дасть себе образити. 

-Мене вже образили, тату, я велика чорна мітка нашої родини. Це все через нього. 

-Не вини його. Відпусти й йди далі, як би тобі не було важно, наші болі й страждання карбують нас, але ми не повинні жити з цим. 

-Я жити не хочу, тату, це реальність, це не сон, так? Як болить. 

-Це реальність, люба, ти маєш жити з цим до кінця життя, але ти маєш змогу почати все з чистого листа. 

Мій лист був чистим, а репутація була брудною. Повернімося до дому. Люди старіють, ми бачимо сиве волосся й зморшки, мій дім також наче постарів. Сад не був доглянутим, десь вицвіла фарба, двері здавались пошарпаними. Мама кинулась до мене в обійми й не відпускала хвилин п’ять. 

-Розкажи, що трапилось, - я сиділа навпроти неї та гладила її по голові, вона трохи заспокоювалась, але знову й знову починала ревіти. 

Я обіймала її, здавалось, що обійнявши й міцно притиснувши її до себе, я заберу її біль. 

-Він просив не казати тобі нічого, - ледве видавила з себе мама. – Карлос знав, що ти примчиш сюди. Він все знав наперед. 

-Його вже немає? – тихо питаю я, очі наповнюються сльозами. Вона прикриває рукою рота, на обличчі гримаса болю, вона хитає головою. 

Його немає. Тиша. Несамовитий крик матері. Вона розповідає, а я відчуваю порожнечу, яка утворюється. Мій батько мовчав про ракову пухлину. Він відмовився від лікування й швидко згасав. Вчора він помер у мами на руках. Лікарі попередили, що це може бути болісно, тому, він приймав морфій. Мама каже, що йому дуже боліло, й він скручувався калачиком й тихо сопів. Вона шкодувала, що не розказала усього мені, я могла його переконати. 

-Ось, - мама дістає конверта й простягає мені, - він залишив це тобі. 

На конверті було моє ім’я. Ми кілька годин плакали, сміялись й багато розмовляли, роздивляючись сімейні фотокартки. 

-Тут навіть твоя дика трійця є, - мама простягає фото, і на ньому стою я, заплакана й дуже некрасива, а хлопці посміхаються та дивляться у камеру. 

Я пам’ятаю той день. Вони скупали мене у гівні, а я тільки-но одягла нову біленьку сукню й червоні черевички. 

-Ох, і чортинятами ви були, - я посміхаюсь, згадуючи, як помстилась. – Що ти їм тоді зробила? 

-Підклала гівно у шкільний шкафчик, не тільки мені вигрібати. 

-Він приходив сюди, коли и поїхала. Вперше мені довелось бачити його таким розгубленим. Я благала його, щоб він не тиснув на мене, але він не втрачав надії. Карлос… - мама запиняється й стримує сльози, - він розказав йому про самогубство. Фенікс більше не приходив. Я просиналась зранку, а він сидів у нашому саді, махав мені рукою й кричав «Доброго ранку, Глорія!», і коли це відбулось на тридцятий день, татко не витримав. 

Вона посміхається, але ця посмішка здається мені сумною.