Дводушництво у спадок

- Одарочко, Тарасику, ходімо, - жінка пригорнула до себе русяву дівчинку років семи та трьохрічного хлопчика, - нічого вже не вдієш. Відійшла ваша матінка до іншого світу.

- Мамусю, - схлипнув малий. Його губи затремтіли, і він заплакав. Дівчинка кинулася його втішати, але сама ледь стримувала сльози, її руки дрижали.

- Сьогодні буду ночувати з вами, а завтра вранці поїдемо до мене. Ваша мати була мені, наче рідна сестра, тому догляну за вами. Батькові вашому все одно повна пляшка важливіша! - жінка трохи підвищила голос і зневажливо подивилась праворуч на п’яного чоловіка, - навіть у такий день не може без горілки, - зі злістю пробурмотіла вона, - невже вона не стане тобі поперек горлянки?!

Чоловік подивився на неї каламутними очима та знову схилився над невеликим пагорбом свіжої землі, виритої неподалік від межі сільського кладовища.

- Василю, - до чоловіка підійшов місцевий шинкар Лук’ян, - віддай мені мотузку. Тобі вона ні до чого, а мені в шинку знадобиться.

- Що? – чоловік ледь ворочав язиком, навіть не розумів, що у нього просять.

- Мотузку, кажу, віддай. Сам розумієш, корчмі вона в нагоді стане, відвідувачів побільшає. - голосніше промовив його співбесідник.

- Ах ти ж, пройдисвіте старий! – гримнула на Лук’яна жінка, яка чула розмову чоловіків, - хоча б дітей посоромився!

- Нехай би Параска соромилась! – крикнув у відповідь шинкар, - Усім відомо, що вона собі віку вкоротила. З чого це я повинен про неї думати та жаліти? Все одно селом слухи ходитимуть. До того ж, нічого погано я не роблю, лише мотузку бажаю забрати.

- Щоб тобі ця мотузка боком вийшла! – в серцях промовила жінка.

- Зурочити мене надумала?! – скрикнув шинкар, - ах ти ж, відьмо проклята! Не дивно, що в тебе чоловіка та дітей немає! Та твоїм чорним язиком лише в пеклі пісні з чортами горлати! Нехай мене віра свята захистить від вроку відьомського! А тобі, чорнорота, бодай щастя б не бачити до кінця життя! Гадаєш, що у старості прихистиш дітей повісельниці, та люди про твоє минуле забудуть? Як була нікому не потрібною відьмаківською шльондрою, так і залишилась нею!

- Забирайся звідси, упирю у подобі людській, що горя людського не соромиться! Щоб згоріла твоя корчма і ти разом із нею!

- Василю, вгамуй свою названу своячку, бо я за себе не відповідаю, сам так її вгамую, що поряд із твоєю дружиною ще одну могилу вириють! – бризкав слиною корчмар.

- Вб’ю! – як поранений бик раптово заволав п’яний Василь та схопився за лопату.

- Увесь ваш рід божевільний та занапащений! – перехрестився шинкар й сплюнув на землю, - усі ви з одного городу, гниле зерно! Щоб ви провалились усі скопом! – брудно лаючись, корчмар пішов, так і не отримавши мотузку, на якій Параска повісилась.

- Василю, - трохи помовчавши, звернулась жінка до чоловіка, - ходімо додому. Пізно вже.

- Йдіть, - байдуже промовив Василь та знову сів поряд із могилою.

***

- Тітко Ганно, а що ви робите? – запитала Одарка.

- Знак залишаю, - відповіла Ганна. В обернутому решеті вона просіювала на столі борошно.

- Для кого? – знову пролунало дитяче запитання.

- Для душі, - тихо промовила Ганна, - щоб вона нам звістку подала. Тарасик вже заснув?

- Так. Він довго плакав, братик за матусею сумує. - прошепотіла Одарка, - Тітко Ганно, я чула, як люди шепотілись, що матінка неодмінно до пекла потрапить через свій гріх. Невже то правда?

- До сорокового дня відмолити можна, - відповіла жінка, дивлячись на стіл, вкритий шаром білого борошна.

***

- Горимо! Ой, люди добрі, допоможіть! – на все село волала Марія, корчмарева дружина.

У темряві жовтневої ночі шинок палав яскравою вогняною квіткою. Спочатку раптово загорілась стодола, а потім полум’я перекинулось на корчму. В ній, на свою біду, знаходився шинкар Лук’ян – вогонь завадив йому залишити свої володіння. Вишикувавшись у чергу, селяни подавали відра з водою, заливаючи шинок, але вогонь упевнено вигравав битву.

- Лук’яне, любчику! – кинулась до корчми Марія, коли почула чоловічий крик.

- Відійди, дурна бабо! – сусіди відтягли її назад.

Лук’ян вистрибнув через вікно на вулицю. Його одяг палав, а шкіра була обпеченою. Впавши на землю, корчмар несамовито кричав від болю, а потім завмер. Щойно він іспустив дух, як дерев’яний шинок завалився.

- Не на такий знак я чекала, - прошепотіла Ганна, яка стояла вдалині від натовпу. Жінка поглядом шукала Василя, але не бачила його серед селян – після похорону він взагалі не повернувся додому.

***

- Тітко Ганно, що там трапилось? – запитала Одарка.

- Нічого страшного, лише по заслугах дехто отримав, - відповіла жінка, - ти йди спати, а я скоро повернусь.

Ганна зачинила двері, пішла на край села, оминула кладовище та попрямувала до Параскиної могили. Василя ніде не було. Скільки б жінка не роздивлялась темряву, чоловіка не бачила.

- Добре, що нашої з Лук’яном лайки ніхто не чув, - пробурмотіла Ганна, - бо неодмінно б мене звинуватили. Людські вчинки іноді незбагненні, а страх перед невідомим затьмарює розум, - жінка важко зітхнула, пригадавши події давно минулих років, коли її, ще молоду дівчину, майже не лишили життя. А все через її дар передбачення смерті.