73

На вулиці стояла надзвичайно сонячна й тепла погода, проте спекотно зовсім не було. Легкий, літній вітерець розвівав соковито-зелене листя дерев, ворушив фіранки відчинених навстіж вікон, сонячні зайчики відблискували у вітринах бутиків, магазинчиків, кав’ярень компактно розташованих на центральній вулиці. Я зупинився навпроти однієї з них. Навіть не знаю, що саме прикувало мою увагу: яскрава вивіска з закликаючою назвою «Koretto», можливо мінімалістичний стиль самої кав’ярні, адже він нагадав мені дівчину, яка перевернула увесь мій світ догори ногами, ту, що вкрала мою душу й навічно порушила спокій, таку просту, і таку складну водночас. Ту, яка на довгі роки міцно вкорінилась у моєму серці й продовжує проростати в ньому все глибше, все міцніше. Думки про неї теплом розливаються в душі, солодкою патокою по тілу.

Сьогодні був вихідний і я вирішив провести його саме тут, в цьому невеликому, привітному та чарівному містечку. Останні дні були надзвичайно важкими, фізично й морально виснажливими – служба на кордоні Селару й Дайєру накладала свій нещадний відбиток.

Отож, я все-таки ризикнув зазирнути всередину кав’ярні, приміщення якої було надзвичайно світлим й просторим, таким комфортним, ніби прийшов додому. Поки доволі симпатична дівчина-бариста приймала замовлення у клієнтів, мав можливість детально ознайомитися з кавовим асортиментом. І от вже майже визначившись, що саме замовлятиму, на долю секунди занудьгувавши, почав роздивлятися відвідувачів, що заходили всередину або ж вже сиділи за столиками насолоджуючись ароматними напоями, й натрапив на коротко підстрижену білявку з широкими срібними пасмами волосся та насичено-зеленими, ніби смарагдами очима. Це була вона. Такаж прекрасна й недоступна, горда й незалежна, але вже не моя, давно не моя Тара. І усвідомлення цього факту вже котрий рік поспіль завдає нескінченного болю.

Я розумію, що завинив перед нею, дуже завинив, і виправити це на жаль неможливо. Адже усі мої спроби були присічені ще в зачатку. Вона чітко дала зрозуміти, що все має свої межі, і провела одну з них між нами дуже давно – межу знайомих. Навіть не друзів, а просто знайомих. А на що я сподівався пропонуючи залишитися друзями?

Через стільки років побачивши її знову, як і того разу перехопило подих, по тілу бігали мурахи. Надзвичайна! Тут і зараз ми зустрілися, хоча на це я навіть не сподівався, не міг навіть дозволити собі про це мріяти. Вона майже не змінилась, хіба що довжина волосся стала коротшою, очі ж так само були такими ніжними, такими глибокими, що можна було втонути в них. І я з превеликим задоволенням зробив би це, аби тільки дозволила торкнутися себе, дозволила вдихнути її  волосся, аромат її тіла, знову відчути на смак її губи…

***

Тепер зрозуміло стало чому саме сьогодні, саме в цей час і саме в цій кав’ярні я мала пити кавовий напій в самоті, абсолютній тиші. Останнім часом я почала відвикати від усамітненості, тиші, спокою, оскільки в моє життя ще дев’ять років тому потужним буревієм увірвався Ейв, викликавши в мені ураган емоцій й почутів, заповнивши собою кожну хвилину, кожну секунду собою. І я зовсім не заперечувала й не перешкоджала цьому. Поруч з ним я відчувала себе найщасливішою дівчиною, а тепер вже найщасливішою дружиною у всьому світі. А тепер, коли ми чекали поповнення в родині, без нагляду не залишають зовсім.

Зазвичай ми гостювали у місіс Вайно, вона заварювала запашний імбирний чай, який Ейв доречі щиросердно ненавидів, та скриплячи зубами куштував його разом з нами. До нашої скромної компанії з трьох осіб приєднувалися усі мої родичі, яких я ще досі не змогла підпустити до себе занадто близько, вони так і не стали для мене чимось більшим, ніж просто викладачі Академії. Проте це не заважало нам спілкуватися, радитися один з одним працювати в команді як єдине ціле.

Сьогодні місіс Вайно змінила наші плани, точніше мої плани, й відправила мене сюди нічого не пояснивши, лише хитро прищурившись. Хитра лисиця!

І от біля стійки, чекаючи своєї черги та роздивляючись кавове меню знаходився, хто б міг подумати, Сол. Ми давно не бачилися, років сім-вісім, а може й більше, і як не дивно я щиро була рада цій зустрічі, хоча й образа не минула зовсім, і той вечір ще досі жив у моїй пам’яті.

За ці роки сталося чимало подій у моєму житті, наприклад я таки закінчила Академію, достроково, потім відновилась в університеті рідного містечка, отримала спеціальність дизайнера. Через деякий час спільно з Ейвом відкрили власну студію інтер’єру та екстер’єру. Три роки тому я здалася, моя фортеця розбилася вщент під наполегливістю й цілеспрямованістю Ейва і ми таки побралися, точніше він облаштував усе так, аби у мене не було жодного шансу відмовитися чи утікти, знаючи мій характер, діяти потрібно було швидко, не даючи часу на отямлення й усвідомлення того, що сталося. І я за це йому була вдячна. Не скажу, що я не кохала Ейва, навпаки, дуже сильно кохала і мене абсолютно влаштовувало наше спільне життя, хоча воно й не було зафіксоване на папері й не виблискувало золотом на пальчиках. Мабуть це говорили відголоски звичного мені абсолютно самостійного й незалежного ні від кого життя, я цінувала свою свободу і не хотіла в ній обмежувати себе. Заміжжя мене лякало. Я була впевнена, що як тільки одягну на себе тягар сімейного життя, страждатиму не тільки я, наше життя стане нестерпним, ми станемо противними один одному.

Проте після одруження майже нічого не змінилося, окрім того, що Ейв став обожнювати мене ще більше. Так як і раніше ми довіряли один одному, підтримували у будь-чому, замість безглуздих скандалів чи розборів польотів питання вирішувалися шляхом конструктивних розмов. Ми не слідкували один за одним, не обмежували у виборі будь-чого, просто цінували один одного. А зараз ми готувалися стати батьками, і це якщо чесно приємно хвилювало й лякало водночас. Не дивлячись, що на горизонті грайливо махало ручкою тридцятиріччя і в принципі питання поповнення в родині підіймалося вже дуже давно, мені було страшно. Я боялась не виправдати сподівань Ейва у ролі матері і стати поганою матір’ю для дитини, точніше дітей. Так, хоч термін не був ще дуже великим, на огляді у лікаря нам повідомили, що нас чекає подвійна радість. Чомусь саме зараз я пригадала свій сон, який бачила дуже давно, ще тоді коли потрапила до Селару. Саме тоді мені наснилися двійко дітей і загадковий чоловік, обличчя якого до цього моменту залишалось великою таємницею. Я прикрила очі, і ніби перенеслася в інший вимір, все було в точності як тоді, природа, сонце, граючі й усміхнені діти, голоси яких солов’їною мелодією пронизували кожну клітинку моєї душі, і нарешті він. Обличчя Ейва як і завжди було прекрасним, вже дещо змужнілим, але очі, що золотими переливами вигравали на сонці були так само наповнені турботою й любов’ю. Тоді я не звернула уваги на це видіння, проте воно означало лише одне – ми призначенні один одному долею, і цього не змінити. Та й не хочеться. Адже з ним я відчуваю себе насправді щасливою й більше не маю потреби й бажання бути колючою.