72

Я довго гуляла нічним містом, часу не відчувала зовсім, він йшов ніби повз мене, просочувався крізь пальці, а в душі розповзалося почуття спустошеності й певної розгубленості. Сьогодні я втратила себе колишю, до себе нової ще потрібно звикнути. Нові можливості мене мало турбували, аби мала можливість – відмовилась від них навіть не роздумучи, забула б все як страшний сон, почала б своє життя зпочатку, з нової сторінки красивим, каліграфічним почерком.

Вже починало світати, сонце повільно підіймалося небом фарбуючи його ніжними тонами, все освітлюється сонячним сяйвом, виграє кольорами райдуги, чутно щебіт пташок, неймовірно! Десь далеко починає свій рух громадський транспорт. Хтось зараз прокидається, а хтось ще навіть не лягав спати відпрацьовуючи зміну на роботі й тільки прокладатиме свій шлях до такого бажаного, рідного дому.

Сама я також часто зустрічала світанок, милувалася сходом сонця зручно розміщуючись на підвіконні з чашкою запашного чаю. І сьогодні це сталося знову. Проте як раніше я вже не тримала в цей час книжку в руках, не продовжувала її читати, дозволяючи вранішнім сонячним променям торкатися її сторінок; не збиралась до вишу. Зараз навіть дихалось по іншому, важче, щось турбувало, тягнуло важким грузом донизу.

Згадала! Там, у тому місці, куди я б ніколи в житті не воліла б потрапити, залишилась Вайлет. І маю я до неї купу запитань, проте я розуміла те, що її вже нічого не врятує, вона підписала собі вирок ще тоді, коли зв’язалася з Алесаною.

Перехід з’явився раніше, ніж я підняла руку, щоб накреслити в повітрі портальні символи. І от знову, темрява, холод, розтрощена клітка в якій тримали ректора важкими друзками лежали на підлозі, бліді проблиски розірваної сітки поставленої Алесаною час від часу слабким блиском віддавали в різних сторонах приміщення. В одному з кутів згорблена й скурочена, упавши на коліна хлюпала носом Вайлет.

Невже їй стало шкода? Невже усвідомила всю тажкість й  масштабність того, що було нею зроблено? Невже стало шкода себе, зрозуміло, що їй не хотітиметься прощатися зі своїм нікчемним, жалюгідним існуванням. Треба було думати раніше й бажано головою, а не іншим не призначеним для мисленнєвої діяльності місцем, яку сторону приймати, в якому оточенні перебувати, планувати своє життя, своє майбутнє.

Мені її стало дійсно шкода, але не через те, що її чекала незавидна доля, ні, шкода стало від того, що ні морально, ні духовно вона так і не змогла вийти на той рівень – рівень людяності. Крім жалю вона не викликала до себе нічого іншого: ні поваги, ні страху, нічого.

Мовчки підійшла до тієї, яку донедавна вважала гарною сусідкою, майже подругою, тієї, яку любила за її легкий характер, безтурботність та кумедність. Хотіла просто подивитися їй в очі, навіть не сподіваючись побачити в них чогось доброго. Повільно опустилась пере нею навшпиньки, міцно схопила за комір шкільної мантії, під якою брудним ганчір’ям звисала сукня схожа на ту, яку дівчина одягала ще на вечір присвячений Нут-Ару.

- Ти щаслива? – Замість звичних запитань типу «як ти могла», «хіба тобі не соромно», «як можна бути такою жорстокою» і т.д. я хотіла знати тільки те, чи почувається вона щасливою після всього цього лайна, після того як вона залишилась без наставниці чи як її треба ще називати. – Отримала те, чого хотіла? – Мене насправді цікавило, якою її була мета в цьому житті й чи досягла вона її.

- Хіба я зараз виглядаю саме такою? – Миловидне личко дівчини тішило око легкою пухлістю, але зараз воно рябіло безліччю синців, а очі стали червоними, сповненими ще не до кінця виплаканих сліз. – Дивним було б відчувати радість від щоденних побоїв, а я не мазохіста. – Вона спробувала посміхнутися, та виглядало це насправді моторошно.

- Що з тобою не так? – Я підійнялася і вона разом зі мною, точніше я їй допомогла. Так міцно вчепилась у комір її мантії, що той ледь не тріснув,  я розуміла, що по-правильному треба віддати її у руки Верховних, хай самі приймають потрібні міри. Серце ж поребувало справедливості тут і зараз.

Що з нею не так? Відповідь так і не отримала, дівчина мовчки схилила голову і тихо схлипувала. Покірність і спокій вбивали. Невже вона навіть не намагатиметься рятувати свою шкіру, невже не погрожуватиме, не говоритиме колючих слів, не огризатиметься… Та це не заважало моїм рукам, ніби змією, повільно обвивати її шию, щоб потім несподівано, зовсім не жалкуючи здавити.

- Відпусти її, ‑ пролунало зовсім близько і таке рідне, що всередині мене все сколихнулося, а тіло вкрилося мурахами. – Будь ласка, Таро.

- Давно ти з ними? – Запитала й навіть не поглянула в бік того, кого найменше хотілося тут і зараз побачити. А в голові пролунали слова Алесани: «…твій брюнетик давно з нами заодно…». Такі от справи, не дуже веселі.

- Хто тобі сказав таку дурницю? – Здивування? Чи вправна акторська гра? – Відпусти її, вона ні в чому не винна. Дівчині потрібна допомога, термінова. Поглянь на неї, на ній живого місця не залишилось. – Почула тихі, але впевнені кроки. Ейв збирався мене зупинити. Ніби я того дуже хотіла! Але я не могла пробачити їй смерті батька.

- Не підходь! –Господи, коли вже все це божевілля закінчиться?! – Чому я маю тобі вірити? – Я хотіла вірити, я серцем відчувала, він говорить правду. Проте мозок відмовлявся сприймати таку інформацію, адже все сходилося й частинка за частинкою складалося у пазл.

- Просто повір мені. Я знаю, ти відчуваєш, я абсолютно чистий перед тобою. Ми маємо її врятувати, Таро! Почуй мене нарешті!