66

Нарешті цей день закінчився, ми повернулись до Академії до краю виснаженими, і найбільше чого зараз кортіло нашим душам, так це впасти на ліжко й поспати, або ж хоча б полежати в цілковитій тиші. Ми навіть сьогодні не почастували себе солодощами з місцевої кондитерської. Проте ми були щасливими, адже в наших коробках малось те, до чого ми так рішуче прагнули. Наші костюми нікого не мають залишити байдужими.

Радувало те, що за цей час я жодного разу не згадала приголомшливу інформацію, яку почула під дверима ректорського кабінету. Тепер хоч якимось чином складались пазли й відкриваласьбільша частина цільної картини того, ким я є насправді. Залишилось дізнатись яким чином я потрапила на Землю, хто моя справжня мати, що трапилось з Аланою та ректором, звідки взялась мітка кровної клятви і нарешті побороти спільного ворога.

Думка про те, що моя земна родина насправді була мені чужою не була для мене повністю новою. Я часто думала про це і відчувала відчуженість особливо у стосунках з матір’ю. Тато… з ним було все навпаки, я була улюбленою донькою, завжди отримувала від нього розуміння й підтримку, та й ми були схожими, не зовні, ні, здавалось, ніби  внутрішній світ у нас був спільним, одним на двох. І на скільки потрібно мати добре серце й широку душу, щоб не тільки виховувати чужу дитину й знати про це, а й любити її, жодною дією, жодним словом не натякати на це. Щиро любити, а не вдавати цього. Ставитися як до рідної, а ставити галочку для оточуючих, чи заробляти таким чином плюсик до карми.

Як ставитись до того, що декан твого факультету рідний батько, а бабуся займає посаду ректора Академії? Не знаю. Я не відчуваю нічого окрім неправильності ситуації, в плані того, що я не була потрібною їм майже двадцять років, то чи потрібні тепер вони мені? Більше запитань, ніж відповідей. Хоча знаю точно, що не зможу назвати декана татом, а Ангеліну улюбленою бабусею. Ні. Ні за що. Я не хочу нав’язувати собі хибні почуття й зайві обов’язки. Можливо це й прозвучить дещо егоїстично та самовпевнено, проте я мала родину, і я її втратила. Інша мені не потрібна. Якою б справжньою вона не була б. Не зможу.

Я настільки прониклась цією ідеєю й не одразу помітила, що на обличчі закарбувався вираз якоїсь відрази, чи невдоволеності, а можливо й навіть в певній мірі злості. На себе, на інших, на час і обставини. Потрібно повернутися до вивчення книжки місіс Вайно, проте сьогодні вже  на це немає сил. Займусь цим завтра, а зараз – спати.