53

Час відведений на незаплановані канікули дякувати Богу минав не надто швидко, навіть сказала б, що він волочився. А це було однозначно тільки мені на руку. Як Ангеліна і обіцяла до моєї персони приставили надзирача, і я мала в душі стосовно цього сильне невдоволення. І за нагоди демонструвала його Велмару. Та він навіть не звертав на все це уваги, інколи складалось враження, що така моя поведінка насправді його тільки веселила, оскільки носила короткочасний характер, тому сенсу над цим заморочуватися не було. І згодом я його зрозуміла. Навіь соромно було, але не довго. Таке ставлення з мого боку Велмаром було цілком заслужене.

Насправді він був гарним співрозмовником та надзвичайним наставником. Його уроки були цікавими, але водночас й складними, та ми разом розбирали детально кожну вправу, кожен рух, дію, кожне плетіння, та взагалі все. Навіть разом відвідували місіс Вайно, спочатку вони дірявили один одного поглядами, але згодом разом допомагали мені, ну або хоча б робили вигляд, що перестали ненавидіти один одного і загорілися один до одного світлим почуттям дружби. Страшенно цікавою стала думка про те, що пов’язувало цих двох та що стало причиною такої взаємної любові один до одного. Та мабуть, поки що не судилося дізнатися про це, тому чи то доля, чи то випадковий випадок підкинули мені черговий презент – подарунок мрії, так би мовити.

Пост наглядача був нахабно і зовсім невинно переданий моєму декану, Джейдену Бірсу. Вони сюди половину викладацького штату вирішили сплавити?

У спілкуванні з уже згаданим деканом малась певна перепона, згадувались його дивні реакції на певні події в моєму житті та надзвичайний інтерес до усіх йогосфер разом узятих. Хоч він і намагався мені допомагати усім чим тільки міг, терпляче і навіть зрозумінням вислуховував усі мої запитання, намагався давати на них вичерпну відповідь, та все ж деякі з них ігнорував, здогадайся, мовляв, сама. А що мені, я ж то зможу це зробити, фантазія дозволяє, а от що йому потім робити з усім цим складом варіантів, це вже питання. Набагато простіше було б просто пояснити, а не давати волю у фантазуванні. Потім  спробуй доведи, що все було по-іншому.

Майже кожного дня носила квіти на могилу батька, розмовляла й часом здавалось, що біль нарешті почав поступово стихати, та так було лише до цього моменту, коли поверталась додому знову накривало емоціями. Натикаючись поглядом на будь-яку річ залишену ним в будинку, або на те, що просто нагадувало про нього змушувало закручені крани знову зривати. У кожен з цих моментів декан був поруч, терпляче вислуховував усі мої завивання, і жодного разу не гримнув, аби тількиперестала лити сльози та не рвала собі душу, дочекавшись поки я прийду в себе, готував заспокійливий чай, слідкував за мною поки не засну і аж тоді міг спокійно підніматись на горище та проводити якісь свої маніпуляції з мамою. Про те, що саме він був причетний до захисту будинку та мами зокрема, я була впевненою на сто відсотків, хоч і декан не говорив про це жодного разу. А звідки я про це знаю? Я не завжди добросовісно засинала, викупивши те, що як тільки мої очі закриваються, дихання стає розміреним – Бірс залишає мою кімнату і потім всю ніч, не зімкнувши очей над чимось трудиться. Одного разу прослідкувала за ним й побачила все на власні очі. І я не переживала за маму, тому що купол вільно пропускав декана. Та інколи були такі моменти, коли я могла трохи побути наодинці, погуляти вулицею міста, подихати свіжим повітрям, поговорити ні про що з Дженні.

І ось одного такого вечора, повертаючись додому з «Комірки травниці» я не дуже поспішала додому, але й зовсім не дивилась собі під ноги, тому й не була здивованою, що зачепилась ногою за придорожній камінь. Й де він тільки взявся на мою голову, точніше ногу?!І мала б я вже цілувати асфальт, а вдома фарбувати зеленкою обличчя, та несподівано була підхоплена міцними руками. Чи то від шоку, чи то від болю в нозі мову геть відібрало. Мозок відмовився згенерувати хоча б один варіант якої-небуть відповіді чи слів подяки «щасливому» перехожому, якому довелося ловити на дорозі малознайомих дівиць.

Тож нервово, навіть не піднімаючи голови подякувала своєму рятівнику, й поспішила покинути місце ганьби. Та не так сталося як гадалося. І як би мені не хотілося зараз якнайшвидше забратися звідси, я зазнала поразки. Перший різкий крок – і ногу прострелило нестерпним болем, я навіть зігнулась, але швидко виправилась, й ігноруючи страшенний дискомфорт пошкандибала в сторону батьківського будинку. І подумки вже готувала вуха до читання нотацій. Спочатку відчитають за те, що вийшла з дому не попередивши декана, ну а вже потім отримаю по повній за те, що не дивлюсь під ноги. Та якщо чесно, це мене не дуже переймало, декан покричить трохи та й перестане.

Сонце вже сідало за обрій, посилаючи свої останні поцілунки розгарячілій землі, торкаючись промінням  листя дерев, залишаючи наостанок дрібку тепла будівлям, вулицям, перехожим… На мить замилувалась цим прекрасним процесом. Зараз навіть вже й не згадаю коли востаннє робила так. Й на мить забула про те, що нога таки болить неймовірно. Ще хвильку постояла, отримавши глибоку насолоду від краєвиду і відчуваючи також ще чийсь пропалюючий спину погляд.

І це відчуття вже не було новим для мене, я чітко пам’ятала, що вже мала нагоду відчувати його на собі мінімум два рази. Таке не сплутаєш. І я готова була вже обернутися й подивитися в очі тій нахабі, що просто свердлила дірку в мені та раптово з права пролунало:

- Давай проведу додому. –Прозвучало точно не запитання, а таки була просто констатація факту. – Далеко звідси живеш?

- Ні, ще два квартали й ліворуч буде мій будинок. – Намагалась говорити впевнено й триматись гордо й незалежно. – Дякую за турботу, та думаю, що зможу самостійно й без пригод дістатись додому.