52

А за дверима лабораторії кипіла робота. В приміщенні активно чарували над зіллями та плетіннями Джейден з Аланом. Відколи Тарі стало краще, вони зайнялися інтенсивними пошуками способу повернути Алану до нормального життя, допомогти пригадати їй усе. Час від часу переміщувалися до Дайєру та навідували її, контролювали її стан, перевіряли стан захисту будинку та моніторили залишкові сліди тих, хто навідував оселю за їх відсутності. Та завжди вони показували одне й теж – енергію Таіри, адже тільки вона могла безперешкодно потрапити до будівлі, й тим більше до тіла матері.

З ректором майже не розмовляли, якщо ж таки розмова відбувалась, то стосувалась вона лише робочих моментів. Ангеліна не витримувала напруги в стосунках з рідним сином, але й зробити нічого немогла. Тому не запитуючи дозволу щодо участі у операції по рятуванню Алани, принесла до лабораторної кімнати кілька заборонених книг, де хлопці могли б зачепитися хоча б за щось.

Алана така перспектива влаштовувала, Джейдена ж доводила до зубного скрежету. Та все ж робота кипіла, результату ‑  нуль. І ось одного дня до них завітала Таіра, причиною її візиту стала саме Ангеліна.

- Вибачте, будь ласка, ректоре Іствуд, чи можу я звами поговорити?  ‑ Питання прозвучало тихо, але впевнено. По вигляду дівчини можна було здогадатися, що вона щось таки задумала.

- Звичайно, тільки перемістимось до кабінету. – Мах руки – і за секунду відкривається перехід до місця призначення. – Там зручніше. – Й ми обидві, разом увійшли до нього щоб за мить опинитися у сонцем залитому приміщенні. – Ще один помах руки – і на столику з’явились цукерки, заварник з чааєм, чашки, цукор та шматочки лимону з м’ятою.

- Дозвольте на деякий час повернутися до Дайєру. – А погляд прямий, гордий, непохитний. – Хотілося б побачити маму, місіс Вайно, а ще провідати батька. – Пауза. – На кладовищі. Його нещодавно за трагічних обставин не стало, я не встигла попрощатися.

- Впевнені, що витримаєте? – У голосі відчувалась турбота та переживання, а ще в деякій мірі невдоволеність, що дівчина вважає за батька того, хто ним зовсім не був.

- Минуло півроку. Я не можу й далі труїти себе зсередини, не можу й далі тримати все в собі, я повинна все це пережити. Допоможіть мені в цьому. А ще моя мама хворіє, і я не знаю в якому стані вона зараз знаходиться, не існує нічого гіршого від незнання. Мені треба додому. – Це вже звучало не як прохання, а майже як ультиматум.

- Я вас почула, Таро. Скажу Велмару, нехай складе компанію. Тижня буде достатньо?

- Місяць. І я хочу зробити це самостійно.

- Ви маєте розуміти, що це досить великий термін, і ми не можемо вами ризикувати й залишати на одинці з ворогом, тим більше повної ініціації не відбулося. Ви зараз у десятки разів уразливіша, сила не стабільна, з емоціями проблеми…

- Відпустіть мене додому. По закінченню терміну я повернусь до Академії. Обіцяю. І так, буду обережною. – Дівчина була налаштована рішуче, й інший варіант її не влаштовував.

- Добре, але на час незапланованих канікул, маєте підготуватися до іспитів і самостійно засвоїти матеріал, який пропустите за цей час. Список літератури отримаєте у секретаря. А зараз йдіть збирати речі, вранці вирушите. ‑ Хитро прищурила очі.

- Дякую вам. – Дівчина піднялась з диванчику й попрямувала до виходу з кабінету, відчинивши двері повернулась. – Дякую вам за все. – Й покинула його.

За період, що вона була в Академії, Ангеліна встигла вивчити Таіру, й неодноразово помічала, що вона одночасно схожа на усіх них, та разом з тим різниця була неймовірною. Дивувалась дівочій мужності й витримці, стільки всього сталося за цей час, а вона витримала, не впала, не опустила голови, не зламалась. В її очах вже не було того страхувід невідомості, невпевненість не ховалась більше за саркастичними жартиками. Тодішній впертості можна було тільки позаздрити, натомість сьогоднішній цілеспрямованості та наполегливості стоячки аплодувати.