51

Дні летіли швидко й майже не відрізнялися один від одного, та й нудно не було взагалі, особливо мені. Часу не вистачало ні на що. На тренуваннях та заняттях викладалася на повну, допізна засиджувалась в бібліотеці, а потім продовжувала конспектувати матеріал вже в гуртожитку, і навіть встигала іноді погуляти з дівчатами. Ганяла себе навмисно, не дозволяла дати слабину, я не мала права зациклюватися на тому, що спричиняло неймовірний біль.

Минуло півроку. За цей період з Солом ми бачилися, намагалась взагалі не помічати його, та коли вже звертався до мене в присутності інших, ігнорувати не виходило, не хотіла показувати, що мені не всеодно. Досі. Хоч і ненавмисне, та помітила, що щось змінилось в його поведінці, погляди його друзів були зовсім іншими.

Іноді писав повідомлення в яких запитував, чи буду я з дівчатами на черговій гулянці, кілька разів нас з подругами проводив до дверей гуртожитку, і я намагалась триматись подалі й за можливості не спілкуватися. А одного разу разом з Сейтоном приперлися о четвертій ранку до стін гуртожитку, й діставали Ві, аби та спустилась до них на вулицю разом зі мною. Мене такий розвиток подій не влаштовував, тому я робила вигляд, що міцно сплю, і єдине, чим хочу в цей момент займатись, так це додивитися до кінця кольоровий сон. Складена ситуація не влаштовувала й хлопців, тож вони перейшли до шантажу – погрожували тим, що якщо ми таки не вийдемо до них, пускатимуть бойові пульсари по вікнам будівлі. Придурки! Тут взагалі-то люди сплять, та й їм не завадило б. Зрозуміло, що на погрози ніхто не повівся. Тож деяким довелося прийняти поразку й капітулювати до власних кімнат зализувати злегка пошарпане самолюбство.

Минуло кілька днів й наша компанія знову була в повному зборі. Через деякий час зігріваючі кров напої закінчились, тож сильна половина рушила на їх пошуки. Інші дівчата відійшли у важливих справах. І от залишились наодинці ми з Ліндсі.

- Що у вас з Солом? – ніколи не бачила її такою серйозною.

- Те й що вас, абсолютно нічого. – Спокійно відповіла їй, за ці півроку я добряче натренувалась відповідати на провокаційні запитання, та й взагалі на такі, які змушували б говорити все те, що було особистим, надто інтимним.

- Але я думала … ‑ Вона була злегка здивованою.

- Те, що ти думала, вже дуже добре. – Нахабно перебила її, хоча раніше собі не дозволяла собі цього та й грубити людям не було в моєму стилі. Але не тепер. Коли ці люди не розуміли по-іншому, доводилось у більш грубій формі доносити те, що я думала про те чи інше. – Продовжуй.

- Він тобі подобається? – Невже вона має зацікавленість до його особистості. Донедавна було по-іншому.

- Ні.

- Але ж ви зустрічалися, тож мала бути якась симпатія? – Продовжувала дівчина.

- Ліндсі, симпатія може бути різною. Тоді вона була, зараз немає, і не думаю, що з’явиться повторно. – Після цього повисла довга пауза. Ліндсі не знала, чи могла зараз вірити мені чи ні, а я не знала як реагувати на її мовчання.

- Таро, скажи тільки чесно, ти не будеш проти, якщо ми почнемо зустрічатися? – Кожне слово звучало тихо й обережно, ніби намагаючись не поранити, та куди вже.

- Чому я маю бути проти. Ви дорослі люди – робіть, що хочете. – А серце билось як скажене. – А тепер ти мені скажи, чи тобі він подобається.

- Так. – Опустила погляд. – Подобається. І я боялась поранити твої почуття, але якщо ти говориш про те, що їх немає…

- Він подобається тобі, ти йому, все взаємно, а отже у вас всі шанси бути щасливими. Тож не будьте  ідіотами й скористайтеся ними. А на мене не зважай, бо якщо чесно, мені як тому горобцю.

- Тобто? – Не зрозуміла дівчина.

- Тобто фіолетово. –Пояснила їй.

Ми ще довго, до повернення інших, сиділи на лавці й розмовляли ні про що. А далі все пішло за звичним планом.