48

А далі почалися дні надзвичайних веселощів. Такою щасливою я не була мабуть ніколи. Тож я змушена була рано-вранці прокидатись й бігти до полігону, а вже там мала бігати, стрибати, підтягуватись, навчатись основам та специфіці рукопашного бою, вправлятися з холодною зброєю, медитувати, знаходити баланс зі стихійною магією, метанні пульсарів та плетінні різних захисних та атакуючих плетінь, швидко створювати портал та виставляти у разі необхідності початкову та кінцеву точки.

         Техніки бою та плетіння я відпрацьовувала почерзі з кожним викладачем, найбільше намагалась допекти та в деякій мірі помститися улюбленим деканам – Бірсу та Ройду. З викладачем фізичної підготовки я працювала по совісті, знала, що з поверненням додому, колись таки та й згодяться отримані знання, уміння й навички. Ті ж двоє мене бісили до зубного скрежету, від їхньої гіперопіки в мене вже просто іскри летіли з очей. Мало того, вони ще й не пустили мене відвідати могилу батька, ректор теж не допомогла, іноді мені здається, що це таки змова проти моєї тендітної персони. Гади!

         Після тренувань я поверталась до кімнати, швидко приймала душ, переодягалась в академічну форму, фарширувала сумку потрібними навчальними матеріалами і вже потім, похапцем впихаючи в себе наспіх приготований чай та заїдаючи його принесеними Ві бутербродами чи печивом, летіла на заняття. Після них направлялась до бібліотеки де старанно вишукувала заданий матеріал, записувала, а потім повзла до гуртожитку, де знову, за чашкою гарячого напою опрацьовувала знайдену інформацію. Слава Богу, зазубрювати її не приходилось, іноді виникало таке відчуття, що все це я раніше знала, проте чомусь забула.

         Й сьогодні, закінчивши трохи раніше з навчанням, дозволила собі зробити повноцінні ванні процедури. Замість спеціальної піни чи бомбочок я вирішила додати м’яту, листя зеленого чаю, лаванду, а також ефірні олії лимону та розмарину. Вони як ніщо інше допоможуть привести тіло в тонус. Зараз мені це потрібно як ніколи.

         До цього моменту, відколи відбулась ініціціація не мала часу подумати про те, що жодного разу за увесь цей період Сол так і не дав про себе знати. Ані дзвінка, ані повідомлення, що вже й говорити про навідування. Поки я ще була слабкою, двері моєї кімнати не встигали зачинятися – завжди хтось приходив в гості. Забігала навіть Марі, але й словом не обмовилась щодо мого хлопця. Тоді мені необхідна була його присутність, жодних подарунків чи ще чогось, звичайнісінька людська підтримка, виявляється – це так мало для однієї людини і багато для іншої. На те все мала бути причина, і не мені судити, чому так сталось. Хоч я і реалістка, проте віра влюдей мене не залишала. І це не є добрим, бо не варто приписувати людям того, чого вони зроду не мали і не тримати марну надію, що щось зміниться. Нічого не зміниться. Зміниться тільки розмір рани в серці і кількість зруйнованих нервових клітин. Та я сподівалась.

         І ось момент – двері до ванної розчинилися навстіж, до кімнати ніби торнадо увірвалась Ві. Я її зараз втоплю. Ближче підгребла до себе квіточки-листочки, щоб хоч якось прикрити свої скромні, оголені ділянки тіла. Виходило смішно. Тоді до мене дійшло, ну серйозно, відьма я чи де? Швиденько заворушила пальчиками, і над водою з’явився тонкий шар густого, сивого туману. Уявила як це все виглядає збоку  – мені все подобалось.

- Таро, дорогенька, я розумію, що зараз все це прозвучить дивно, та зовсім скоро наша академія знову організовує вечірку, щось типу вашого Дня божевільних. – Почала з захопленням лепетати сусідка.

- Ти хотіла сказати Дня Святого Валентина? – я примружила очі від задоволення, ванна з травами робила своє діло, зараз я ніби народжувалась знову.

- А, ну так, так. – Дзвінко засміялась дівчниа. – Ми маємо піти.

- Вибач, але не можу. Я нещодавно втратила батька, зараз мені зовсім не до веселощів. – Настрій починав поступово погіршуватися.

- Я не говорю про те, що ти маєш танцювати чи співати, просто хочу щоб ти трохи розвіялась, поспілкувалась з іншими, відпочила морально. Ти ж цілими днями сидиш за підручниками або ганяєш як ужалена на полігоні. Й  так схудла, тільки й ніс один стирчить. – Надула губи Ві.

- Не хочу. – відповіла серйозно.

- Не потрібно хоронити себе заживо й робити з себе жертву. Ти себе заганяєш, як цього не розумієш. В тебе під очима такі мішки, що можна заховати картоплю. – А погляд її так і говорив, що відповіді «ні» не прийме в жодному разі.

- Саме так, мішки з картоплею. – Хоч як намагалась стримувати себе, але смішок таки вирвався з моїх уст.

- Ну то, що? Я ж не піду звідси поки не отримаю те, за чим прийшла – твою згоду.

- Мені можна подумати? – Хоча хто там збирався думати. Сказала аби вже відчепилась.

- Ну це вже хоч щось. – Погодилась та.

- З твого доволу, хотілось би продовжити своє заняття. – Очима стрельнула на двері.

- Гостинність – це не про тебе.

- Про мене, але не сьогодні. – Спокійно відповіла. – Дякую за розуміння! – Не втрималась я.

- До зустрічі! – дівчина зникла з кімнати залишивши мене нарешті саму.

Та того настою вже не було, тож ще кілька хвилин пововтузилась у воді налаштовуючись на подальший відпочинок, та який там! Навідпочивалась! Ох і Вайлет. Можливо в чомусь вона й має рацію, я не маю замикатись в собі й нікого не підпускати. Мабуть треба вже виходити в люди, хоча й не впевнена, що це буде саме під час цієї вечірки, ось ця вся солощаво-сердечкова тема взагалі не моє. Вилізла з ванної, насухо витерла тіло від води, та втерла в нього спеціальний крем, який колись подарувала місіс Вайно. За допомогою  магії висушила волосся, переодяглась в піжаму й залізла під ковдру. Мала вже засинати – та помітила світло від гражу на столі. Поглянула на екран – пропущений від Сола, нещодавно. Набрала у відповідь, та ніхто не відповідав. Дивно, адже дзвінок був кілька хвилин тому.