47

Прокинулась я вже у своїй кімнаті, вперившись очима в стелю  не одразу зрозуміла це, ще був присутній момент ступору, тож спочатку засумнівалась у своєму місцезнаходженні. Наглухо закриті шторами вікна не пропускали в кінату світла. Приміщенням витав пряний аромат свіжозвареного чаю на основі трав’яних зборів. Ніс уловив відчутні ноти ромашки, м’яти, шавлії та родіоли, їх просто неможливо переплутати з іншим різновидами трав. Якби перед цим не відкривала очі, то подумала б, що знаоджусь у володіннях місіс Вайно, у трав’яній крамниці. До останнього сподівалась, що якимсь чарівним способом опинилась саме в неї і зараз нахабно дозволяю собі відлежувати боки. Там би я із превеликим задоволенням погостювала.

         З другої, чи навіть з третьої спроби розліпила очі. Думала, що знаходжусь сама в своїй кімнаті, та не тут то було. Біля ліжка зі сплячою красунею на ньому, тобто мною, на широких кріслах, ніби на троні возсідали величні постаті двох деканів – Ройда й Бірса. Ну як сказати возсідали, якщо бути точнішою, то слово «воздрімали» – саме те, що найкраще б могло описати картину, що постала перед моїми ще сонними очима. Поглянула навколо себе з надією знайти склянку чи пляшку з рідиною, в горлі пересохло, дуже хотілось пити. Всетаки саме жага води змусила мене відкласти перегляд чергового тридесятого сну й повернутися до не недто райдужної реальності.

         Пам’ять поблажливо намалювала спогади про події, що не так давно сталися. Краще б я втратила її зовсім, аби не пам’тати про все це та не прокручуючи по сотні разів й шукаючи відповіді на очевидні питання. Пам’ятала все до останнього. А от про те, що сталося після зустрічі з духами стихій – не пригадаю, хоч гопки стрибай.

         Не розуміла, чому в кімнаті чатували професори, хоча мали б бути дівчата. Та й прокинутися у власній кімнаті не подівалась, якщо чесно. Знов думала, що довго блукаючи таки знайду на свою голову черговий перехід, який виплюне мене назустріч новим пригодам. Та й з пригодами у мене було так собі, щастило як потопельнику.

         Треба потім поговорити з ректором щодо мого повернення додому. Там мене чекає мама. Хоч і згадувала вона про мене у кращому випадку через раз, та крім неї у мене не залишилось більш нікого. А тут, що тут мене тримає, яке майбутнє чекає в цьому місці? Я чужа. Мені багато чого не зрозуміло. Деякі моменти взагалі покриті таємницями, розкривати які собі дорожче, вартуватимуть життя.

         Та й потрібно ще батька похоронити чи хоча б сходити на могилу, покласти квіти. Я не знала скільки часу я втратила, скільки годин, днів чи тижнів я тут пролежала.

         Зараз я була надто розгубленою. Не зовсім розуміла, що робити далі. Не знала як тепер жити з оцим усим багажем. Події стояли перед очима й не відступали зовсім. Знала, що потрібно кріпитися, братии себе в руки та вчитися жити з цими ранами. Та поки що розуміння як все це зробити з найменшою шкодою для себе й інших на превеликий жаль не приходило. Час лікує – так говорять. Та скільки мине часу на реабілітацію, чи буде вона ефективною, чи зможуть загоїтися рани  ‑ питання без відповіді.

         Так як раніше вже не буде і з цим доведеться змиритися. Не скажу, що раніше не була самостійною, навпаки, самостійності було хоч відбавляй. Завжди вирішувала свої проблеми сама та й просто питання, що виникали звикла розбирати без сторонніх. Розраховувала тільки на власні сили й не звикла просити на допомогу, коли могла зробити все власноруч та лиш у крайньому випадку, коли ситуація була безвихідною – могла лиш запитати поради. Не можу сказати звідки росте коріння такої звички та вкорінилися вони міцно.

         Відкинула в бік теплу ковдру й спобувала просто трохи посидіти на ліжку, майже вдалося це зробити. Ледь підвелася й моє ослаблене тіло прихилилось назад до теплого простирадла. Спробувала ще раз, іще раз, й смикалась доти, доки в мене не вийшло це зробити більш-менш нормально. За моїми потугами прийняти позу сидячи спостерігали дві пари очей, робили це спокійно, терпляче, уважно, напевно це було саме так. Ох, зараз я ні в чому не булла впевненою.

         Торкнулася босими ногами  холодної підлоги та намагаючись спокійно звестися на ноги, нічим не виказуючи надзвичайної нервозності та заячого тремтіння та булла зупинена ще на початку даремно затіяної справи. Можливо й недаремної, якби не деякі присутні в цій кімнаті, не будемо говорити хто саме.

         ‑Не радив би Вам робити поспішні та не надто розумні дії. – Голос декана цілителів лився спокійною, але приковуючою до місця мелодією. – Радий, що прийняли правильне рішення й не намагаєтеся геройствувати.

         ‑ Як себе почуваєте? – Завалось слова не несли в собі жодного емоційного забарвлення, та поглянувши на того, хто їх мовив – забрала свої слова назад. Декан Бірс мав не найкращий вигляд, та й сусід його виглядав не краще. Втома важкими, глибокими синцями залягла під очима, які здавалось втратили свій блиск та колір. Хоча вони старались тримати осанку й говорити впевнено, ледь помітне тремтіння в голосі видавало їх внутрішні переживання. Якою ж була причина, що змусила їх у такий короткий термін перетворити майже у старців. Не думаю, що цією причиною була я. Зрозуміло, що були переживання за свою студентку, і було ясно, як божий день, що чихвостити за необережність та безголовість будуть ще довго й нудно. А мене так не влаштовує, я хочу просто, без усієї цієї театральності повернутися додому й житии звичайним, людським, розміреним життям.

         ‑Добре. – Навіть не моргнувши оком збрехала я. – Як довго я проспала? – Зараз це хвилювало мене найбільше.