44

- Перший етап пройшла успішно. – прошепотів Джейд, який ні на крок не відходив від доньки, помічаючи усі метаморфози, що з нею відбувалися з початку перенесення її на  полігон.

- Залишились ще два – найскладніші. – Алан поклав руку на плече товариша, від чого той здригнувся. Напруженість нікуди не зникала. – Як думаєш, волосся залишиться таким назавжди?

- Не знаю, можливо залишиться, а може й ні. У нас з тобою залишилось. – Пробубонів Джейден, не відриваючи погляду від доньки. – Попереду ще два етапи, які вирішують все.

- Коли поговориш з матір’ю? – Запитання змусило товариша всетаки відірватися від споглядання та звернути увагу на блондина.

- Зараз це питання не має ніякого значення. Не хочу її бачити. Хоча й пам’ятаю, Алексія говорила, що образа на матір є марною тратою часу й нервових клітин, але вибач, двадцять років – не пустий звук і не плювок у небо, це нахабно вкрадена половина життя. Надто складно. Після стількох років брехні та мовчанки, не хочу слухати виправдовування.

- Розумію, сам щойно ледь стримався, щоб не наговорити компліментів, які б точно описали усі мої почуття й думки стосовно неї, батьтька та й взагалі усього, що відбулося.

Алан спустився на землю, сідаючи біля Джейдена. Не тільки родинні стосунки пов’язували їх долі, вони були тими, кого називають друзями. Справжніми друзями. Тими, що запросто могли наговорити в очі один одному все, що думають, вказати на недоліки, помилку чи прорахунок, а потім дружно сидіти ламаючи голову над тим, як красиво вирулити зі складеної ситуації. І зараз, і коли-небудь потім, вони могли полягти один за одного не вагаючись ні секунди. Вони були підтримкою і опорою один для одного.

Зараз вони були надто втомленними та виснаженими для того щоб вести ще якісь розмови. Тож далі сиділи в повній тиші, спостерігаючи за ініціацією Таіри.