38

Я знаходилась у замкнутому просторі. Мене оточували високі, кам’яні стіни. Вони були такими громад ними, шо не було зрозуміло, якої висоти вони сягали і чи закінчуються вони десь там вгорі взагалі. Сил пробитися назовні не було. Знову і знову прокручувала в пам’яті фрагменти свого нічного кошмару.  Так страшно мені не було ще ніколи. Вперше страх пробирав до кісток. Мене трясло.  Кожною клітиною тіла я відчувала, що батько знаходиться у великій небезпеці, але я не могла допомогти уникнути її. Розуміння цього просто вбивало. 

         Повільно підвелася, обійшла обережно під стінами проводячи по ним долонями, сподіваючись намацати хоч якісь випуклості кладки, щоб спрбуватися видертися ними до омріяного виходу, або ж виїмку, яка б вивела мене з цього жахливого, холодного й пустого місця. Але так буває лише у фільмах, а в реальному житті та ще й з моїм везінням ‑ просто сісти тихенько в куточку й розмазувати шмарклі по стінам, жалітися на долю і тихо вмерти від усвідомлення власної тупої необережності.

         Треба щось робити. Від того, що я сидітиму склавши руки й стрілятиму очима уявній стелі, краще не буде ні мені, ні їй. Тож зручно розмістившись на холодній, сирій підлозі, схрестивши руки так, як нас вчили на заняттях зі стихійного бою, звернулася до своєї магії, до стихій. Спочатку до кожної окремо, потім до усіх одразу. Я не намагалася спочатку в голові складати текст промови, а потім вже доносити його до того, що було всередині мене. Я говорила те, що відчувала тут і зараз, не підбираючи гарні слова.

Я не знаю кого просити, до кого звертатися, у кого просити допомоги… Та ви, стихії Вогню, Води, Землі та Повітря, що є частиною мене! Прошу вас відгукнутися на мій заклик, мій крик душі, сльози мого серця. Я маю надію, що ви відгукнетеся, почуєте мене, зрозумієте… Якщо не ви, то навіщо все це було взагалі? Яка користь, сенс, мета? Якщо я не можу допомогти рідній людині, навіщо ці кляті таланти, які у важку хвилину, не спрацьовують. Сенс мати здібності не використовуючи їх у допомозі людям! Або відгукніться або зникніть до біса, залиште у спокої помирати тут, всеодно самостійно мені звідси не вибратися….

Згадала про батька і ще більше розізлилася. Не розплакалась, ні. Злість на Академію, на дівчат, Сола, ситуацію, що склалась набирала оберти. Так хотілось до тата, будь-яким-способом, будь-яким маршрутом, але до його.

Бажанням властиво збуватися в ту хвилину, коли цього найбільше бажаєш, щиро, від самого серця. Так сталося і зі мною. Все відбулося дуже швидко. На відстані витягнутої руки від мене, холодним білим сяйвом розлилася широка пляма, яка поступово набирала подоби порталу. Не довго думаючи я вскочила в нього, хвилюючись, що він от-от щезне, розтане у повітрі, відрізаючи шлях до спасіння. Я не знала куди саме він виведе мене, та й особливо не хвилювалася з цього приводу.

З порталу я вивалилась немов мішок картоплі, зачепилась правою ногою за щось кам’янисте і полетіла обличчям вперед. Зустріч з асфальтом була б неминучою, якби вчасно не зреагувала та не використала магію повітряної стихії, і я легко, ніби пір’їнка, опустилась на землю.

Одразу ж по вухам різонув шум проїжджаючих повз неї машин. Примружила очі, бо в них застрибали пустотливими зайчиками відблиски сяяння вечірнього міста: світло ліхтарів, сліпучих фар та яскраво сяючих вивісок та вітрин доставляли їм невеликий дискомфорт. Ніс залоскотав вже такий незвичний запах вихлопних газів автомобілів. Незвичним вже було знаходження в рідному місечку. У правильності умовиводів щодо теперішнього місцезнаходження не мала сумнівів. Я стояла посеред огорнутого у вечірні, зоряні шати Грандвуда. Зправа від центрального парку знаходилась крамниця місіс Вайно. Обов’язково відвідаю її, маю до неї кілька питань. Та зараз маю знайти батька і впевнитися, що з ним все добре, а все те що я побачила – просто поганий сон. А ще, хочеться побачити маму. В душі жевріла надія, що їй таки стало краще.

Батьківський будинок розташовувався у спокійному, тихому районі міста, недалеко від його центру. Мені завжди здавалось, що тут жили своїм життям, незалежно від самого містечка. Тут життя вирувало. Завжди усміхнені сусіди, доброзичлива атмосфера та готовність у будь-який момент прийти на допомогу завжди гріла серце і навіювала віру в людей та впевненість у завтрашньому дні.

Вирішила не користуватися послугами громадського транспорту, до будинку залишалось кілька кварталів, хотілось просто погуляти містом, ще раз і ще раз вдихаючи його повітря, пропускаючи потоки кожною клітиною свого тіла, жадібно, немов боячись, що от-от і цю можливість в мене зберуть. Знову.

Враз стало холодно. Трохи оговтавшись від шоку переміщення до дому, не одразу помітила, що крім нічної піжами не мала більше іншого одягу.

Згадала, як трясучись від злості йшла до гуртожитку, роздумуючи на ходу над блискавичною переміною Сола та над причинами такої поведінки. Адже приводу я не давала. Відтоді минуло зо два тижні, протягом якого ми не бачились, не говорили по гражу, не спілкувалися повідомленнями. Якби у нього були проблеми, дівчата мені обов’язково сказали б, вони завжди в курсі всього, що коїться в стінах Академії та поза її межами. Було неприємно від нерозуміння. І від незнання, хотілось влізти в його голову і прочитати ті кляті думки. Можливо, хоч так щось стало б на своє місце. А так залишається лиш здогадуватись, що є насправді. Нав’язувати себе не збиралась.

Перед очима знову постала картина того страшного сну, з якого я ледве звільнилась. Всередині мене заклубилось, зарухалось дивне відчуття. Неприємне. Відчуття непоправного.