Дводушні

37

Промені сонячного світла проникали у приміщення палати цілительського корпусу, торкаючись до всього чого можна було дістати. Стрибали зайчиками від одного відвідувача до іншого, пробиваючись крізь чорні, мов грозові хмари обличчя Джейдена Бірса, Алана Ройда, пані ректора та Велмара Брайна. Ця четвірка незмінно чатувала біля ліжка Таіри третій день поспіль, адже дівчина ніяк не приходила до тями.

Ангеліна трималася з останніх сил трималась аби не розплакатися й кинутися до онуки, обійняти її, просто сидіти біля неї не випускаючи її руки зі своїх. Вона не мала права розкривати таємницю. Хотіла, та не могла. Бо руки її були зв’язані клятвою, за недотримання якої загрожувало смертю. А вона так хотіла ще пожити, провести час з онукою, з улюбленими невісткою та сином… Син… В одному була упевнена точно, він їй не пробачить.

Джейден стояв повернутим обличчям до вікна, спиною до усіх інших. Не хотілося бачити нікого, особливо ректора. Єдиним бажанням, за здійснення якого був готовий віддати власне бажання. Він не готовий був втратити доньку. Знову. З матір’ю не хотілося з’ясовувати стосунки, зараз це не дуже доречним. І він був дуже вдячним їй за те, що за ці кілька днів вона не торкалася цієї теми. Аби тільки донечка відкрила очі! Він ще не знав як говоритиме щодо цього з нею, не уявляв як пояснити те, що він не відмовлявся від неї й навіть не знав про її існування. Та й у самого ще купа пробілів, які потрібно заповнити. А ще, як вилікувати Алану. та й взагалі, треба докопатися до того, що взагалі сталося. Аааа… Скоро голова лусне!

Велмар то з’являвся, то зникав, справи правителя Селару вимагали безпосередньої присутності, оскільки зараз вирішувалось питання створення захисної системи для обох реальностей по типу відьомського кристала. Всі розуміли, що це майже нереально. Тому що принцип його роботи знали лише відьми, але й вони не поспішали ділитися таємними знаннями, на те вони й таємні. Але й з довірою після того випадку двадцятирічної давнини, тепер великі проблеми. Крім того, відаючих залишилось тільки троє, вони не мали того потенціалу, того рівня сил, придатного для створення цієї системи. Хоча, на хвилиночку, ці відьми є далеко не слабкими. Відновити її могла лише Верховна бойова відьма.

Напад на дівчину змусив Велмара швидко, в умовах продиктованих складеною ситуацією, оперативно діяти. Він розумів, що той, хто намагався нашкодити Таірі через сон, має надзвичайними можливостями, і навряд працює самостійно: скоріше має прихильників, що виконують всю брудну роботу за хазяїна.

Чи є збігом обставин те, що вороги активувалися майже одночасно з потраплянням дівчини до Селару? Чи це чітко спланована, з відведеними для кожного ролями гра, за встановленими правилами, що обмежували в часі правителя та повністю розв’язувала руки супротивнику? Над цим ще треба добряче подумати, та на жаль, не варто зволікати.

Алана… Треба було лиш згадати її ім’я, щоб у грудях заклекотало від болю. Усі двадцять років після того випадку він не знімав з обличчя кам’яну маску спокою та байдужості. Та весь цей маскарад був тільки для інших. Як правитель Селару, мав показати своїм прикладом й іншим, що будь-яке порушення його законів супроводжувалося покараннями відповідно до ступеня тяжкості порушення. І не залежно хто ти, багатий чи бідний, вхожий до правительської родини чи знаходишся у тому колі спілкування, покарання діє однаково для всіх. Так він себе заспокоював, шукаючи виправдання тому, що став вбивцею власної дитини. Але він не мав вибору. Алана оступилася, зрадила його і Селар – стала відступницею. Чого їй не вистачало? У неї було все, про що тільки можна було мріяти: сильний магічний потенціал, тим паче вона була Верховною, змалечку ні нічим не була обділена. Мала б стати його наступницею – він бачив у її очах самого себе. Єдине, що відрізняло їх один від одного – це сукня.

І зараз він не розумів, чи то ще досі присутня ненависть до Алани травила його душу чи відчуття провини та надто сильної туги.

Так само й очах Таіри, Велмар впізнавав доньчині з ним риси: впертість, гордість та непокірність. Дівчина і зовні була копією Алани. І вперше побачивши свою онуку, він ледь стримав сльози, занадто схожими вони були. І кожна зустріч з Таірою змушувала пробуджуватися в ньому батьківським почуттям, які заглушували обов’язки правителя.

Треба обов’язково поговорити з Ангеліною. Упевнений, вона не все розповіла. Хтозна, чому вона так вчинила. Причини мають бути вагомими.

З Аланом вони мали «теплі» стосунки, які прийнято було б мати  між сином та батьком. Та на жаль ця історія не про них. А почалася вона після того випадку двадцятирічної давнини. Син до сьогодні не пробачив йому, він ще тоді говорив, що сестра не мала ніякого відношення до змовників, що її просто використали й позбавилися батьківськими руками.

         Ці дні, відколи Таіра була непритомною, Алана носило немов ужаленого роєм диких бджіл. Він застосовував увесь доступний йому, як Верховному цілителю, арсенал методів, прийомів і засобів. Навіть збирав увесь викладацький склад факультету цілительства, запрошував найкращих цілителів з усіх Тринадцяти долин. Ночі просиджував за записами, виведеннями формул та готуванням ліків, займався діагностикою, та шляхом власного магічного та енергетичного резервів підтримував життя дівчини. Та все марно, навіть найменших змін не відбувалось. Організм не боровся, він просто міцно спав. Й здавалось вже, що рахунок йшов на хвилини, навіть не години, не дні. Від досади та розпачу хотілося рознести цю Академію до бісової матері, і каменю на камені  не залишити, аби тільки племінниця відкрила очі, подарувала фірмовий насмішливий погляд і кинула черговий сарказм.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше