35

Вночі я майже не спала. Змучена нічними жахіттями  прокидалась в холодному поті, серце шалено калатало, руки тремтіли, дихання збивалось. Намагалась швидко взяти себе в руки, адже це не впреше траплялось в моєму житті, але вперше було так моторошно. І ніби-то вже мала б звикнути до того, що мої сни збувалися, але від того, що я побачила сьогодні хотілося кричати. Сльози полилися рікою. Я бачила батька залитого кров’ю. Не могла повірити. Так не повинно бути.

Не знаю скільки часу минуло, тіло здригалося від схлипів та й сил плакати вже просто не було, а сльози… вони ніяк не закінчувалися. Лилися рікою по моїх щоках. Очі від втоми закривалися. І я не зчулася як знову заснула. Та не надовго.

Мій сон знову рябів моторошними видіннями. Навколо мене суцільна темрява. Я йду. Не знаю куди й чому, але йду. Страшно, холодно, невідомість лякала. Кінчиків пальців торкалась пітьма, на її рухи відгукувалась магія стихій, яка маленькими блискавками прошивала тіло. Від них мені не було боляче, навіть приємно, трішки лоскотно. А от для темряви все було куди гірше. Я чула її шипіння, бачила, як відчайдушно, зі ще більшим рвінням хотіла вжалити, та кожного разу зазнавала поразку.

Несподівано я зупинилась. Тривога розлилася тілом. Кілька секунд і мене ніби ляльку підняло догори. В грудях здавило. Я жадібно хапала повітря, ніби риба беззвучно ворушила губами. Руки й ноги німіли, ставали ватними, в голові мутніло, я спробувала закричати. Горло зімкнуло спазмом. Я чула лише хрипи, що періодично виривалися з моїх грудей.

Секунда – і моє тіло вигнулося вперед. Було таке відчуття, ніби витягують душу. Клац – і відчуття безкінечного польоту. Я намагалась вирватися, та марно. Та підкорюватися і сприймати як належне все це я не збиралась. Через силу намагалась поворушитися. Злість на власну безпорадність бісила.

Я слабла, а отже слабнув і мій магічний резерв. А темрява так і норовила проникнути крізь мене, просочитися до самого серця. Кружляла навколо мене, простягала свої холодні обійми. Торкалася своїми пазурами моєї шкіри. Біль від її кігтів був нестерпним.

Здавалось, ніби я не сплю і все це відбувається насправді. Реальний сон…. Зібравши всі свої сили, уявила те найкраще, найсвітліше, що було в моєму житті. А перед очима ‑ образ тата. І як кадри кінострічки промайнули усі пов’язані з ним моменти. Я руками потягнулась до нього і щосили закричала. Кричала відчайдушно. Я кликала його, намагалась міцно вхопитись руками, та марно… Його образ танув… тихо розвівався й розносився за вітром у сторони… А я могла його врятувати…могла… та не зробила цього. Знов ця нерішучість… клята невіра в себе… Невпевненість у собі та власних силах супроводжувала мене все життя. І зараз, вона ніби павутинням обплітала мене, паралізувала, підштовхуючи до хибного вибору – піддатися їй, зневіритися повністю…

З грудей вилетів жалібний, схожий на мишачий писк. Всередині шкребло. Я відчувала силу, що збунтувалася. Вона гарачою лавою розливалась венами. Стало нестерпно гаряче. Гострий біль пронизував тіло, було враження, що я горіла заживо. Я не змогла покликати хоча б одну з стихій, вони просто не реагували. Здавалось сили покидали мене і разом з ними крапля за краплею витікало життя. Знову спробувала закричати.

Прокинутися б.

Мій крик був напевно настільки гучним, що ледь вушні перетинки не полопали. Бабах! Почула копошіння біля себе. Чула голоси та не могла розрізнити їх. Крики, епітети змінювали форму і порядок. Темрява.