34

Час йшов швидко. Не помітно минув тиждень після вечірки на честь Нут-Ару. Ні дзвінків, ні повідомлень від Сола, на диво, не надходило. І якщо чесно, не вистачало годин в добі, аби подумати над цим і помітити, що це було ну дуже дивним. Адже ми так гарно і душевно провели час і так тепло попрощалися біля гуртожитку. Спогади охопили мене і подумки я полинула в той вечір. Ніби направду відчула на собі його затишні обійми, гарячий подих біля шиї, скроні, щоки… Я сумувала. І тільки зараз це усвідомила. А ще те, що тільки думки про сола робили моє перебування на Селарі радісним, навіть щасливим. Ніколи не відчувала себе так. Це почуття було новим для мене. Вперше в житті я перебувала в стані закоханості.

Увесь тиждень після занять я до ночі засиджувалась в бібліотеці в пошуках інформації. Та все безуспішно. Я навіть почала задумуватись про те, щоб прописатися тут. А що, в кімнаті я майже не буваю, так, приходжу туди лиш переночувати та на водні процедури. З Вайлет та Ліндсі майже не бачилась. Сама того уникала. Не знаю чому, з’явилось таке неприємне відчуття при зустрічі з ними, повітря ставало густішим та насиченішим, я не мала чим дихати, в голові паморочилось. Та й після свавільної поведінки дівчат, які бозна-чого вирішили, що мають право втручатися в мої особисті справи й приймати рішення за мене, не виникало бажання проводити в їхній компанії час. Все частіше виникало бажання трішки підправити на їх головах корони. От тільки лопатою чи словом – питання часу. Оминала тему наших з Солом стосунків. Награно фальшива посмішка дівчат, повинна була б мене ще більше насторожити й спробувати розібратися у цьому, виявити причину. Та мені було не до того.

І от одного вечора, прогулюючись академічним парком після виснажливого тренування, чорти б його побрали, того декана Бірса, не знаю, що змусило його ганяти нас як диких коней та знущався він з нас знатно, лаючись про себе не одразу помітила, що крім мене в парку є ще хтось. Кінчики пальців знову закололо і, з рук вже готове було зірватися плетіння стазису.

Очевидно, що цей хтось зрозумів, чи то по оскалу мого обличчя, чи то побачивши аркан в руках заговорив. І серце пропустило удар. Це був Сол. Проте це був він і не він одночасно. Щось у ньому змінилось. У виразі обличчя, очах, рухах. У всьому прослідковувалась чи то нахабність, чи то похітливість. До такої переміни я не була готова.

- Привіт, мала! – мов хижий звір, Сол скорочував відстань між нами. Крок, другий – і я опинилась в його обіймах.

- П-привіт – ніколи не помічала за собою заїкання. Чи то від радості, чи то від несподіванки здатність розмовляти була успішно втрачена.

- Я скучив за тобою. – Його рука повільно сповзала на моє, славнозвісне місце для пригод. Моїх уст торкнулися його. Ні, не так. Сол нахабно вп’явся своїми губами в мої. Міцно притиснувши до себе, обома долонями до болю стиснув сідниці, після чого запустив руки під мантію маючи на меті перевірити на пружність в інших місцях, наприклад – в моєму бюстгальтері. Мене ніби блискавкою прошило. Відскочила від нього, ніби ошпарена кип’яченою водою, насправді ж, неприємно вражена до глибини душі, занесла долоню для ляпаса. Такого смачного, красномовного!

- Ти що робиш? – здається чайник закипів і зараз зірве кришечку.

- Ходімо, покажу тобі дещо. ‑ Не звертаючи увагу на моє невдоволення промовив Сол. Його слова тягнулися патокою. Тягучою, солодкою, приторною.

- Куди ми йдемо? – Не збиралася здаватися я ще чекаючи пояснень чи примітивних вибачень.

- Тобі сподобається, обіцяю. – Самовпевненістю так і несло за кілометр. Не дозволяючи мені мовити й слова, цілував, спрямовуючи нас до віддаленої частини парку. Уловивши нарешті сенс намірів, я була глибоко розчарована. Вирвалась з обіймів, таки сказала:

- Не знаю, що може мені сподобатися там, куди ти мене хочеш повести. Запевняю тебе, в тому місці немає нічого цікавого зараз. – На мить задумалась. – Я, мабуть, піду. Вже пізно, та й прохолодно. Не хочу захворіти. І ти, мабуть, втомлений. – Секунда тиші. – Рада була тебе бачити. – Цю фразу я промовила щиро, сподіваюсь він відчув це.

- І правда, вже пізно. Піду до себе. Ти вибач, я так втомився, не зможу провести тебе сьогодні до гуртожитку.

- Все добре. Світлої ночі. – Намагалась видавити з себе посмішку. Напруга зростала. Не чекаючи спокійно розвернулась й попрямувала до себе. За хвилину була зупинена. Гаряча рука лягла на плече. Потім мене зі спини міцно обійняли. Сол зарився носом у моє волосся. Шумно втягнув повітря. І стис ще сильніше.

- Світлої ночі, ‑ пролунало тихо біля вуха.

Я не оберталась. Зараз хотілось швидше дістатись до себе в кімнату й лягти спати. Занадто насиченим був цей день.

***

Дівчина впевнено крокувала до будівлі гуртожитку, а мені ж залишалось тільки дивитись на її стрімко зникаючу у сутінках фігуру. Вона рухалась швидко, не обертаючись. Вона просто пішла.

Не розумію, що пішло не так. Що не сподобалось у моїй пропозиції? Бо зі слів її подружок, все мало б бути просто, адже для Тари було це не вперше. І вечір мав пройти для нас обох приємно.

Стерво! Хоча треба їй віддати належне, недоторканість відіграє на п’ятірочку.