33

- Мене підкорює наполегливість та цілеспрямованість дівчини у навчанні. А тебе, хіба ні? – слова Ангеліни полилися музикою.

‑ А тебе не бентежить момент проникнення вночі до сховища бібліотеки? – різкий тон Велмара викликав мороз по шкірі Ангеліни. Але вона не піддалась.

‑ Ні. Ти знаєш, що нашим студентам доступ до бібліотеки відкритий цілодобово. Тим більше не за горами іспити.

‑ Я говорив конкретно про таємне сховище бібліотеки. Що вона там робила? – Питання було пронизане роздратуванням, але вже не ненавистю. А це вже добре, ефект відбувся. – А я відповім: шукала інформацію про відьом!...

‑ Я тобі вже говорила двадцять разів, повторю двадцять перший, хоча вже набридло бути папугою, перестань звинувачувати у всьому Алану. Перестань звинувачувати Тару у всіх смертних гріхах. Твої підозри безпідставні я у першому, так і в другому випадках! – вперше за стільки років Ангеліна підвищила на когось голос. Емоції переповнювали, проте вона розуміла, що не має права все розповісти.

‑ Я знаю про що говорю, Ангеліно! Ти не виносила смертельний вирок власній дитині, й тим більше особисто не виконувала його. А я не знаю як досі ще живу з цим. Почуття провини… воно мало б бути, як у будь-якого нормального батька. Та я не маю його. Та є впевненість у правильності прийнятого рішення. Як істинний правитель, я мав, на жаль, власним прикладом показати, що всі однакові перед правилами й законами Селару. Та пустота всередині на клапті роздирає мою душу й рве моє серце…

‑ Я теж знаю про що говорю… ‑ не встигла договорити, пронизливий погляд Велмара змусив заціпеніти… дійшло розуміння того, що щойно відбулося…

‑ Хто тут? – голос Тари трохи послабив ту напругу, що виникла між співрозмовниками. Погляд дівчини був спрямований саме в те місце, де стояли Ангеліна з Велмаром. Не отримавши відповіді, дівчина покинула бібліотеку, залишивши одного зі спостерігачів у легкому шоковому стані.

‑ Як? – Велмар знову вп’явся своїми очима прямісінько в душу Ангеліни. Й здалось його накрило розуміння, як Ангеліна протараторила:

‑ Вже пізно. Час відпочивати. Ходімо, потім поговоримо – швидко відкривши портал Ангеліна потонула у його сяйві. А в голові лунало «Не я, Велмаре, не я».

Велмар довго дивився в точку, де ще майоріли відблиски порталу.

‑ Що ж ти від мене приховуєш, Ангеліно? – прошепотів він й зник у блиску відкритого переходу.