29

Жваве й спритне дівчисько, що мало ім’я Майра, намертво ухопившись за мої руки, тягнула мене подалі від хлопчачої компанії, повернувши на ходу голову назад, помітила, що між друзями відбувалась неприємна розмова, тому я була вдячна цій дівчині за те, що врятувала мою психіку від того, що відбувалось за межами приміщення Академії Лайкас. Та водночас мене роздирало від цікавості, що ж стало причиною сварки між товаришами.

На льоту ледве не збиваючи з ніг інших студентів, ми стрімко влетіли до святкової зали, казково прикрашеної до свята, дійство якого мало розпочатися, за словами Майри, за кілька хвилин. Тому нам потрібно, знову ж таки за її словами, зайняти козирні місця. Та на наше розчарування більшість таких місць були вже зайняті, тому ми вже не поспішаючи крокували до столика, за яким вже сиділи Вайлет зі своїм кавалером – Сейтоном, Ліндсі, Яра та ще пара дівчат, з якими я не була ще знайома. Уже визначившись зі своїми місцями, студенти знімали верхній одяг – мантії, являючи нашому мінісвіту свої образи у всій красі. Зала майоріла різнобарв’ям дівочих суконь: зелені, червоні, золотаві… Виблискували прикраси на скромних декольте і не дуже. У хлопців було з цим простіше: світлий верх – чорний низ.

‑ Ой, а кого тут щоки почервоніли?!  ‑ вигукнула Ліндсі й засміялась. – Таро, чому ти так розчервонілась, невже закохалась? – Погляди дівчат схрестились на мені.

‑ Взагалі-то в залі дуже спекотно, а ще, у нас з Майрою був спринтерський забіг, з метою добування найкращих столиків. – Спокійно відповіла я і почала стягувати з себе ненависну мантію. Зробивши нарешті це, помітила, що мої сусіди по столику були просто приголомшені моїм виглядом. Для мене це була найкраща оцінка, отже старання не були марними. Для ефекту я ще й покрутилась на місці. Краще слів говорили виразні погляди дівчат з-за сусідніх столиків. Дівчата, здавалось вже  готові були роздерти мене на місці, адже було зрозумілим, саме до кого сьогодні буде прикута увага протилежної статті. Не встигла додумати про це, як у відповідь на огляд присутніх у цій залі полетіли в мою адресу від хлопців підморгування, захопленні погляди, багатообіцяючі посмішки.

‑ Оце ти втнула Таро! – розсміялась Майра. – Добре, що Сол цього не бачив, бо за цими сміливцями плакав би цілительський корпус.

‑ До чого тут Сол? – Запитала Ліндсі, а мені хотілось крізь землю провалитися, і здається я ще більше почервоніла.

‑ Як це до чого! Ліндсі, ну ти й смішна. – Майра сильніше розсміялась. – Наш Сол і Таіра зустрічаються!

Здається це стало шоком не тільки для мене, а й для інших дівчат і Сейтона зокрема, тому що йому терміново треба було відійти на кілька хвилин, і я впевнена, що це не всім відома кімната.

‑ Ну якщо ви зустрічаєтесь, то чому твій хлопець зараз не з тобою? – Погляд Ліндсі пробирав до кісток.

‑ А ми повинні ні на крок не відходити один від одного? – Якби могла спалити одним лиш поглядом, Ліндсі була б злегка підрум’янена. Але хто мене слухав? Вона явно була на своїй, зрозумілій тільки їй хвилі. Те що сталось далі, мені дуже не сподобалось.

Ліндсі дістала свій граж, знайшла контакт Сола й зв’язалась з ним. Вона поставила на гучномовець, і щойно на іншому кінці пролунало «Слухаю» у відповідь полетіло незадоволене:

‑ Соле, ти взагалі совість маєш? Де тебе носить? Ти повинен бути зараз тут, поряд зі своєю дівчиною, а ти ходиш незрозуміло де! – відключилась. Справу було зроблено, от тільки хто просив про це – питання.

Між присутніми за столиком панувала мертва тиша. Я намагалась взагалі не дивитись у бік Ліндсі, оскільки відчувала як почало поколювати кінчики пальців, які світились уже не зеленим, а червоним. А це як я зрозуміла з доступних бібліотечних підручників було небезпечним, оскільки Вогонь перехоплював владу над іншими трьома, і підживлюючись, насичуючись негативними емоціями міг виходити з-під контролю і міг намагатися знищити першопричину виникнення агресії. Важко стримувати свій вогонь, коли з іншого боку не хочеться навіть витрачати час і нерви на пусті дівочі сварки, а з іншого боку – так і хотілось вліпити фаєром поміж очей, щоб більше не виникало бажання сунути свій кривий ніс туди, де його можуть підрівняти. Правда в іншу сторону, але це вже не  так важливо. Суттєвим залишається відбиття бажання з  будь-ким так вчиняти.

Це того не варто. Так, не сперечаюсь, поставити її на місце було б добре, та навіщо гаяти час на те, що з часом стане на своє місце. Та й мабуть, її вчинком керували самі звичайнісінькі ревнощі. А що керує мною – питання.

Не минуло й кількох хвилин як перед нами з’явився Сол. І вигляд мав досить привабливий. В  руках він тримав на ходу скинуту мантію, темні приталені брюки й така ж сорочка з розстібнутими зверху декількома ґудзиками, робили його вигляд хуліганистим. Гарний, що тут скажеш. Сівши біля мене та ніжно обійнявши, він хотів щось сказати та був перерваним святковою промовою ректора.

Велична постать ректора Академії Лайкас Даніеля Мангауса знаходилась прямо в центрі прикрашеної зали. Це був статний сивочолий чоловік, одягнутий як і інші керівники закладів у святкову червону мантію з золотою вишивкою на рукавах та подолі. Під нею виднів комірець білої сорочки. На голові не було ніякого головного убору, лиш довге сиве волосся зібране в акуратний хвіст.

- Дорогі студенти! – низький, оксамитовий ректорський голос сколихнув простір зали. - Усі ми, жителі тринадцяти долин, віримо у силу незгасаючого полум’я Нут-Ару, символу початку нового періоду життя, нового року, часу нових звершень, досягнень. Це чарівний час здійснення мрій та бажань, планування нового, можливості здійснення казки. Ми з вами маємо можливість відчинити двері у майбутнє й побачити його. Сьогодні майбутнє подивиться вам у вічі. І те, що ви побачите, не лякайтесь його, зрозумійте і прийміть. А зараз повеселіться від душі! Світлого Нут-Ару!