26

- Ось таким чином Алана опинилась в Дайєрі, я ж відправилась слідом за нею, але не як вигнанниця, а з метою спостереження за нею та ще ненародженою дівчинкою. – завершила свою розповідь Алексія.

Джейд ледь стримував свою лють, періодично то стискаючи руку в кулаці, то розтискаючи її. А так хотілось щось розгромити! Алана теж душила злість, та він був вдячний Ангеліні за збережене життя його сестри. Адже не боячись того, що її саму може настигнути страшна кара, яка передбачала випалювання джерела сили з подальшим знищенням його носія. Власна смерть не лякала її. І це вкотре змусило з повагою віднестися до матері Джейда. І скільки сил було витрачено на збереження таємниці протягом такого тривалого часу. Її мужність вражала. Та возз'єднання сім'ї перекривало весь той біль втрати, що жив у ньому всі двадцять років.

- Як вона могла так вчинити зі мною? – Джейд не вірив власним вухам. – Моя мати… Як вона посміла приховати від мене існування доньки, те, що моя Алана жива. Як вона могла? Алексіє, чому ви не розповіли, адже могли це зробити?

- Могла, але все одно цього не зробила б. – Блиснула темними, ніби гроза очима. – Все має відбуватись у свій час, це по-перше. А по-друге, ‑ травниця закотила рукав сукні й продемонструвала відмітину у вигляді сяючої червоним перетнуту навпіл чорною блискавкою зірки – мітки кровної клятви. І те що вона сяяла червоним значило, що термін її дії не закінчився, — ось це. Я думаю ти сам все розумієш. І не сердься, будь ласка, на Ангеліну. Чи краще було б аби вона все-таки дозволила відбутися страті? Лише дивом вона врятувала дівчат і сама залишилась неушкодженою фізично. А морально вона картала себе цим все життя. Ти навіть не уявляєш на скільки сильно вона бажала зустрічі з ними, познайомитися з онукою, пригорнути її… Не вам її судити.

- Так… я розумію. Не розумію іншого, що нам з усім цим робити? Яким чином відновити пам’ять Аланита повернути її на Селар? Як наповнити кристал? Де знайти відьом, адже з усіх вижила лише Алана? – Бірс підпер голову руками й намагався знайти питання хоча б на одне з озвучених питань.

- Навіть я, не найслабший цілитель, не можу тут нічого вдіяти. І від цього паршиво. Невже нічого не змінити? Нас це не влаштовує! – Алан намагався говорити спокійно, та ефект від отриманих новин робив свою справу.

- На жаль, дорогенькі мої, ви тут нічого не вдієте. Тільки Таіра, як майбутня Верховна, зможе це зробити, але тільки тоді, коли ініціюється та увійде в повну силу. – спокійно відповіла Алексія, хоч вона й знала, що передбачає ініціація.

- Верховна хто? – одноголосно вигукнули товариші. – Ви знаєте, що це не можливо. Вікки більше не існує, відьми мертві. А ініціація відбувається під час входження до Вікки. Та й ініціюються не всі. Ви ж самі це прекрасно знаєте.

У відповідь жінка подарувала лише загадкову посмішку. Адже прекрасно знала, чим все закінчиться.

- Звичайно, знаєте, але нам нічого не розповісте. – вже змирилися з таким станом речей. Поки що.

- До речі, сьогодні в ній прокинувся Вогонь, — додала жару Алексія.

- Не може цього бути! Одночасно може співіснувати тільки дві стихії. Поява третьої може її просто вбити. Адже вона не підготовлена, магічний резерв не розвинений повністю – здається у Алана сіпнулось око.

- Вогонь… ‑ задумливо протягнув Джейден, ‑ тобто, з’явився близнюк, її твайнсол. О, богине!

- Та не нервуйте ви так…! – й хотіла ще щось додати, та була перебита рішучим:

- Нам потрібно повертатися до Академії. Негайно.

- Дівчинка набагато сильніша, ніж ви думаєте. В усіх сенсах цього слова. Я за Аланою придивлюсь, не хвилюйтесь. А тепер йдіть. І пам’ятайте, не тисніть, не нав’язуйте себе, що б не сталося, не відвертайтеся від неї, підтримайте її. – помах руки й посеред крамнички травниця залишилась сама. Ненадовго.

За мить простір кімнати було розітнуто золотавою іскрою порталу. Такі могли створювати лише надзвичайно сильні відьми, Верховні. І Ангеліна була колись нею.

- Рада тебе бачити, сестричко, ‑ усміхнулась власниця комірки, ‑ нарешті ми зустрілись як звичайні, нормальні родичі.

Ангеліна нічого не відповіла, лише шмигонула до сестри, міцно обійняла її, й нарешті дозволила собі маленьку слабкість. Вона заплакала. І скільки всього було в цих сльозах: втрата, горе, відчай, надія, віра, любов, безвихідь, радість зустрічі… Говорять, що сильні люди не плачуть. Так, вони не плачуть, вони потопають зсередини у власних сльозових озерах, вони вигорають зсередини до тла, не залишаючи нічого живого, їх душі мерзнуть й замерзають, вони стають жорсткіше металу та твердіше каменю. Непробивні, холодні, пусті, майже мертві.

- Навзаєм, Лексо. Як вона? – Ангеліна швиденько стряхнула сльози зі своїх пишних вій, намагалась заспокоїти тремтіння в голосі.

- Намагається триматися, пам’ять ривками повертається і одразу ж зникає, вона на межі божевілля. Мене не впізнає, навіть не помічає, що доньки немає майже місяць вдома. А іноді навіть забуває про те, що взагалі має доньку. Ліно, це так страшно. Краще померти, ніж потерпати від потоку спогадів і не знати, що з цим робити. – мовила травниця, розливаючи запашне какао. Сестра любила його, а ще їй подобалось, коли Алексія додавала до нього карамель. Вони так давно не бачились ось так, хоча можливість була. Та сестри не могли порушити клятву дану одна одній, хтозна, як би повернулось для них її порушення.