21

Минув тиждень мого перебування в стінах Академії. Все йшло своєю чергою. Я багато медитувала, намагалась налагодити контакт зі своєю внутрішньою стихією. Точніше стихіями. Я терпляче чекала. Але навіть моя витримка іноді давала збій і я зривалась. Я нервувала й злилась. А що саме мене виводило із себе – слабкий відгук сили, відстрочення через це терміну повернення додому чи дурнуватий дзвінок Ірвіна. Мабуть все по трохи впливало на мій емоційний стан, через що я мала розбалансування в усіх сферах. Всі це помічали і тому пропонували свою допомогу, вмикали прихованого психолога й вчили уму-розуму. І це викликало у мене ще більший роздрайв. Я звикла з усім справлятись сама. Мабуть я була занадто самостійною й могла розраховувати тільки на себе. Просто не сприймала допомогу інших. Тому вона й викликала у мене відчуття власної слабкості й відрази до себе.

Єдиною, хто не нав’язувався була саме Ві. І це викликало бажання поглянути на неї з іншого боку. І як виявилось ми мали багато спільного. Вона була сильною. Не любила показувати свої емоції й не любила коли хтось розпускав шмарклі, а тим більше давив на жалість. Тож ми добряче здружилися, тепер я наважилась розповісти їй про себе, своє життя на Землі, мрії, найближчі плани на життя, які вимушено відклались тепер вже на невизначений термін, свої думки. Ми часто заварювали чай з тих припасів, що я знайшла в своїй сумці. Імбирний чай навіював ностальгію за рідним домом. Особливо за татом. Адже це була наша з ним маленька традиція: наповнювати чашки запашним напоєм з додаванням лимону й меду, виходити на вулицю, де зручно вмощувались на східцях та смакували гарячим, духмяним чаєм й просто розмовляли. І це було ідеально. Мені дуже не вистачало зараз його. З мамою ми не були такими близькими, та й взагалі спілкувались рідко. Тому я майже увесь час бувала у тата. Вони давно розлучились й жили окремо. Все почалося з її дивної поведінки. Вона могла годинами сидіти й дивитись в одне й те ж саме місце. Потім хапалась за голову й плакала, ніби щось згадувала. Вона любила мене, та здавалось що все те материнське, що мало б бути, немов було стерте. Ніби звичайною гумкою, бо по залишковим слідам ще можна було б щось відновити. І ось ці фрагменти пам’яті, вони повертались хаотично, а потім зникали. Вона ставала нормальною. А потім знову. Зрозуміло, що тато не зміг так жити, адже він теж як і випадали з її життя. Вона могла нас просто не пригадати. Іноді приймала за чужинців й виставляла за двері. Походи до лікарів не приносили результатів. Вони зійшлися в думці, що в неї була конфабуляція, як нам пояснили ‑ це помилкові спогади, в достовірності яких людина впевнена на всі сто відсотків. І нас навіть «порадували», що ця зараза не піддається корекції чи лікуванню, оскільки ніяк не впливає на повсякденне життя пацієнта. Я була шокована. Тоді я вперше так сильно розізлилась. І ця злість була сповнена болю й розпачі… Я почула вибух. Знепритомніла. Коли прийшла в себе ніхто не зміг нормально пояснити мені, що сталось.

Та не дивлячись на наші теплі з нею стосунки, я змовчала про деякі свої підозри. Мабуть це було надто особистим, і я ще не була готовою поговорити про це. І щось було у нашому спілкуванні таке, що мене чомусь насторожувало, відчувалась певна натягнутість. Та зараз не про це.

А потім почалася зміна немов рукавичок кавалерів. І це відверто кажучи неймовірно дратувало.

Більшість наших вважала, що заняття з фізичної підготовки о п’ятій ранку є знущанням в чистому вигляді. Та для мене – ще одна можливість не розклеюватися. Нас ганяли як справжнісіньких спортсменів. Ми бігали по п’ятнадцять кругів. П’ятнадцять довбаних кругів по забутій Богом дорозі. Хоча й дорогою назвати цей жах язик не повертався. Де вони тільки її відкопали – спочатку так думала я, а потім вже дізналась, що це майстерно виконана ілюзія. А це ми присідали, робили випади, віджимались, змагались командами чи парами – це все для того, щоб навчити нас тримати під контролем власні емоції та розвинути уміння керувати ними, а також розвивати фізичну витривалість.

На цьому наші веселі заняття не закінчувались, оскільки за відсутністю декана Бірса, мистецтво бою й фізпідготовку об’єднали, що викликало у нас просто шквал емоцій, аби тепер не вмерти чи то від щастя чи то від чотиригодинного виснаження. Тож на додатковій парі ми відточували тут навички ка-фібу, селарівського бойового мистецтва, суть якого полягала у поєднанні в собі елементів танцю, гри, та гімнастики. Під час його учасники чимсь нагадують маятники, тому що більшість трюків є плавними та взаємоперехідними один в одного. Рухи супроводжуються барабанними ударами. З одного боку це було виснажливо, але й водночас захоплююче. І навіть приходячи до кімнати ми інколи з сусідкою тренувались.

Радувало те, що форма була просто чудова. Не обтягуючі  спортивки та топ чи широка футболка. Правда замість кросівок шнуровані чоботи, та ще й такі важкі, ніби хто каміння в них наскладав.

Навчання тут було цікавим. Навіть не володіючих телепатією, нас навчали блокувати від сторонніх, а саме магів-менталістів, доступ до своїх думок та пам’яті. Ми розбирали назви трав, вивчали їх властивості як магічні та і прості, лікувальні. Експериментували з зіллями та закляттями, пробували створювати портативні артефакти миттєвого переміщення, спочатку з задаванням початкової й кінцевої точок, потім намагалися з’єднати енергетичні коливання артефакту з силовими сигналами мозку. Пробували змінювати інформаційний потік, якщо все-таки вдалося зламати блок.

Лиш одне мені поки-що не вдавалось. Стихії. Норовливі, незалежні, горді, непідступні. Вони ніяк не реагували на мої спроби домовитися. Сумно. А мені потрібно досягти високого рівня володіння даром, щоб створити портал й перенестись на Землю. І часом мені здавалось, що єдиним правильним рішенням буде рознести цю бісову Академію по камінчиках, щоб мене без суду й слідства депортували додому.