15

На вечірку на честь свята Талаба, по-нашому – день студента, я йти не збиралась. Хоч як Вайлет не намагалась, а вмовити мене їй не вдалося. Цей вечір я планувала провести з користю, хотіла більше дізнатись про відьомські Вікка, відступниць, що їх спонукало до зречення від спільної віри, спільної благої мети. Бо те, що повідав Велмар було малоінформативним. Не могла зрозуміти, яким чином кристал наповнився силою, якщо верховних і інших відьом було знищено. Та ще й дивною була реакція Велмара на моє питання про покарання відступниць.

- Ти повинна це побачити!!! – спочатку почула  викрик Вайлет, а потім з’явилась мініпроекція обличчя подруги з екрана браслета. До речі, дуже зручна штука. Не встигла я додумати, як пролунало наступне: ‑ Давай скоріше одягайся і біжи в загальний зал! Чекаю!

Ну от як так можна жити?

Мовчки піднялася з ліжка, відкрила шафу, дістала з неї улюблені сірі джинси з високою посадкою, білу футболку, світлі кросівки та улюблений червоний бомбер. З розпущеним волоссям та з легким макіяжем відправилась на споглядання того, що викликало у Ві (так я її називаю) такий невимовний захват.

Спустившись до зали, я оторопіла. Просторе приміщення покрите сутінками, рябіло спадаючими зі стелі, різнокольоровими променями, лунала гучна музика. По центру – був великий танцювальний майданчик, на якому захоплені вихором музики та підправлені звеселяючими напоями хлопці й дівчата, вихилялися в танцях. Боки залу були поділені на зони відпочинку зі столиками, баром та диванчиками для посиденьок.

І ось до зали увійшли студенти, не тутешні. Їхні накидки, так, я вже майже звикла до наших мантій і вже не називаю їх простирадлами чи безрозмірними мішками, різнилися від наших формою,  кольором і емблемою.

Накидки були довгі, сягали майже до кісточок, мали темне забарвлення, на кшталт кольору мокрого асфальту, короткі рукави, а також були широкі капюшони. Емблема зображена трикутником з розділяючою його навпіл блискавкою. Отже, це були студенти Академії Лайкас. Вони навчалися мистецтва роботи з часом, простором та матерією.

За ними увійшли представники ще одного навчального закладу -  Академії Цергейн. Якщо наша і Академія Лайкас носили на заняттях мантії чи накидки, то Цергейн надавала своїм студентам нормальну, людську форму. Вона передбачала бордові, з довгими рукавами та високим коміром-стійкою приталені блейзери, темні приталені брюки та ботинки на шнурівці та з широкою підошвою. Крім форми, відрізняючої їх від інших, на правій щоці кожен мав татуювання у вигляді літери “n”, але більш нахилену праворуч та із закарлючкою на кінці.

Академія Цергейн навчала мистецтва ведення війни, а також  юриспруденції, тож з її стін випускалися першокласні шпигуни, солдати, охоронці, слідчі, судді  та навіть вбивці.

Жоден з цих закладів не приймав до себе на навчання дівчат. Тільки чоловіки. Але не через дискримінацію жіночих прав чи гендерну нерівність, тут так само як і в нашому світі представники прекрасної статі можуть навчатись у військових вишах, проходити службу разом із чоловіками, займати військові посади та отримувати військові звання. Просто дівчата не хочуть обмежувати себе в чомусь, розвиватись в якомусь одному напрямку, тому й вступають до Академії Тринадцятої долини імені Ітернель лі Бйен, бо тут крім поглибленого навчання своїй спеціальності, додатково формуються знання, уміння й навички з інших спеціальностей. Зокрема, і з бойового мистецтва.

За розповідями Вайлет, на території тринадцяти долин існували тільки три навчальні заклади — Академія  Тринадцятої долини імені Ітернель лі Бйен,  Академія Лайкас, Академія Цергейн. Академії були між собою в гарних стосунках, як студенти так і ректори, тому й кожного року на свято Талаба, наші організовували спільну вечірку, єдина умова — кожен має бути у своїй формі.

- Таро, ти все-таки прийшла?! Я й не сподівалась... - затараторила подруга ледь не збивши мене з ніг.

- То що ти хотіла мені показати? - з нудьгуючим виразом обличчя  запитала я.

- Як це що? - здивувалась Вайлет. - Ти знущаєшся?? О світла Богине, я коли-небудь придушу цього крота. -  голосно зітхнула вона. - Ти поглянь які красунчики щойно прибули! Шкода, що я вже маю кавалера. - я закотила очі. - І взагалі, де твоя мантія?

- В шафі. Я все одно тут на одну хвилинку, та бачу що даремно прийшла. В мене ще скільки справ. Ти ж розумієш як це важливо для мене. - вимучено всміхнулась подрузі.

- Розумію я, все розумію, не мала дитина. Я хвилююсь за тебе. Не можна ж постійно сидіти в бібліотеці.

- Я просто хочу додому. І я не маю зараз на увазі кімнату в гуртожитку.

- Як знаєш! - фиркнула Вайлет і потягла мене за собою на танцювальний майданчик.

- Таро! Привіт, - кричали пританцьовуючи дівчата. Яра смішно підстрибувала, розмахувала руками й голосно підспівувала. І так робили майже усі студенти. Ліндсі просто вихиляла своїм тілом, не забуваючи корчити гримаси та підвивати слова з  пісні. Так, це було щось!

Я приєдналась до дівчат, та й якщо чесно, не хотілось звідси йти саме зараз. Так, я хотіла додому. Проте я не могла дозволити собі проігнорувати те, що полюбляла понад усе, крім книг, звичайно — веселощі, танці, компанії, сміх!

Танці я любила. Ще в школі ходила до танцювального гуртка, та й навіть вступивши до університету, умудрилась записатись до танцювального колективу. Мама завжди говорила, що я маю пластичне тіло. Тому сам Бог велів. Ну все, тримайтесь, я іду!