14

Напроти аудиторії мене таки чекала сусідка. Стояла під вікном й нахабно куняла. Підійшла до неї, штурмухнула, запитала як пройшли заняття, обмінялися враженнями й почимчикували до їдальні. Зал їдальні був великий, проте таким затишним, навіть домашнім, що бкло рідкістю. Його простір заповнювали круглі високі столики зі стільцями на чотири персони, а ще

Тутешня їжа відрізнялась від звичної мені – земної. Вайлет пояснила мені, що м’ясні продукти поставляються з Дайєру, а все інше – вирощується в долинах, ну а готується вже тут. Деякі овочі та фрукти вирощують на території Академії, й за ними доглядають травники, або маги Землі. Ну не труїтимуть-же мене тут, ну справді.

Ми набрали собі всього по-трохи, от тільки я не брала штуку, що тут виконувала роль хлібних виробів. Я не вживала хліб навіть вдома.

Вибрали столик біля вікна, вмостились, зачерпнули декілька разів салату – й просто застогнали від задоволення. Настільки смачно його приготовано! Ммм! Ми не квапились, повільно насолоджувались обідом, коли закінчили – запили смачним фруктовим чаєм, від якого відчули просто надзвичайний прилив сил. Треба запитати, що до нього додали окрім фруктів. Я відчувала присмак знайомої мені добавки, але поки що не розуміла якої саме.

Коли ми вже збирались вставати з-за столу, до нас підійшли, як я потім вже дізналась,Ліндсі з Ярою, подруги Вайлет.

- Привіт Вай! Можна ми посидимо з вами?

- Та взагалі ми вже збирались йти, просто з ніг валимось… - сказала Вайлет.

- Я думаю, ми можемо ще на кілька хвилин затриматись. Ну ж бо, не будь занудою! – підмигнула їй.

- Здається у мене з’явилась конкуренція, бо лише я могла скалити зуби Вай, і мені за це нічого не було б. – засміялась одна з дівчат. – Доречі, я Ліндсі, а це Яра. – представилась дівчина.

- Дуже приємно, я Таіра.

- Ну, що ж, прошу до столу! –Вайлет жестом запросила до столу й  розтягнула посмішку, в якій так і читалось глузування.

- Ти просто неперевершена! – засміялась Яра. Ми нарешті сіли до столу.

Ми розговорилися, й не помітили що минула майже година. Таким легким й невимушеним було спілкування, що мені стало навіть трохи соромно за своє упередженні, нічим не підкріплені думки. Виявилось, що Ліндсі мала здібності до маг-інженерії, а Яра – до цілительства. Додаткових здібностей вони не мали, тому я не поспішала розкривати свої карти. Хоч дівчата й не викликали до себе відчуття недовіри, проте життя навчило, що довіряти потрібно тільки собі. Не обов’язково посвячувати всіх у свої маленькі досягнення, ділитися душевними переживаннями, не завжди той, кому ти розповідаєш щиро довіряєш, так само щиро порадіє. Людський фактор. Не хочеться методом спроб і помилок розмінювати свою душу на вдавану підтримку. Довіра дивна штука. Адже одного разу розчарувавшись, перестаєш довіряти абсолютно всім.

- Дівчата, ви хоч не забули, що завтра свято Талаба! – стурбувалась Яра.

- Ми обов’язково маємо потрапити на вечірку! – пригрозила пальцем Ліндсі.

- Це навіть не обговорюється. – безапеляційно відповіла Вайлет. – Ліндсі, ти, доречі, знову гратимеш на нервах Сола? Та не муч ти хлопця і не роби вигляд, що рівно дихаєш до нього. – Майже присоромила сусідка.

- Ну ти Вай і фантазерка! – голосно засміялась холодна леді. – Здався він мені! Он у нас стільки хлопців ходить ще мною не зачарованих. А ще з Цергейну і Лайкасу прибудуть! А ти все Сол та Сол! Бісить.

- Ну все, все. Не заводься. Ну пожартувала я. Невдало, згодна. – підняла руки вгору Вайлет, пасуючи під злющим поглядом Ліндсі.

- Ну чого ви! Ходімо вже до гуртожитку. – вже не витримала я. Демонстративно піднялась й вже рушила йти, та була перехопленадівчатами. Подивились одна на одну, поштурхали одна одну, розсміялись. І сміючись рушили до виходу.