9

- То кажеш все почалося з «Комірки травниці»? – втомлені від розбирання речей, ми повалилися на килим біля ліжка.

- Думаю, що так, але мені здається, чудасії почали відбуватися за декілька місяців до цього. – І я знову пригадала свої сни. Перший наснився місяці два тому. У видінні я йшла вулицею, було темно, крізь туман слабко виднівся силует людини. Наближаючись, розпізнала високу фігуру молодого чоловіка, у якійсь накидці з капюшоном. Замість обличчя – чорна пляма. По спині мурашки. Юнак наближався, а я не могла зрушити з місця, ніби закам’яніла. І голос такий приємний, до метеликів у животі, мовив:

«Навіщо ти це зробила? Таро, як ти могла?» - і обома руками вхопився за голову. Я прокинулась.

Інше сновидіння дало про себе знати за три дні до моєї захопливої пригоди. Я знаходилась поміж скелями, у компанії ще десятьох, чи може й більше, жінок. Різних жінок: молодших й старших, вищих та нижчих. Однак об’єднували усіх одинакові червоні балахони, довжина яких закінчувалась трохи нижче колін,  з широкими рукавами та капюшоном, підперезані чорним ремінцем, завужені шкіряні штани та взуття на шнурівці. На руках усі мали браслети з червоним камінням. А ще, всі мали довге, сріблясто-біле волосся. Ми стояли тримаючись за руки, таким чином формуючи коло, у центрі якого високо в небо здіймалося червоне полум’я. Ми ніби спали. Очі були закриті, обличчя розслаблені, а вуста проговорювали «Narima, Dagirin, Alhimaya! І все навколо нас наповнювалось світло-червоним сяйвом.

Звичайно, про це я не сказала Вайлет ані слова. З довірою у мене ніколи не було проблем, проте не було бажання малознайому мені людину посвячувати у свої переживання, думки, емоції. Можливо, ці видіння мають магічне походження. Навіть професор Ройд говорив про якісь мої здібності до передбачення. То може то були віщі сни?

Із роздумів мене витягнула Вайлет.

- Про що думаєш? З’явились нові здогадки? – запитала вона.

- Та ні, просто думаю про те, що вже час лягати спати, адже для когось завтра звичайний день, а для когось день сюрпризів і відкриттів. І ще невідомо чи будуть вони приємними. – відповіла я й сонно потягнулась.

- Ти щось приховуєш. – це було не запитання, а констатація факту вимовлена таки тоном, що майже змушувала здати свої партизанські позиції й все розповісти в деталях, не випускаючи жодного моменту. Можливо подіяло б на когось іншого, але не на мене. Не люблю коли на тебе тиснуть і намагаються насильно все випитати.

- Ну добре. Не можу більше від тебе цього приховувати. – змовницьки мовила я. Витримала паузу. ‑Я хочу їсти! – ззовні ‑ сама серйозність, а всередині так і розпирає від ледь стримуючого сміху. Навіть сльози виступили.

- От дурепа! Я навіть не додумалась у тебе про це спитати… Мені так соромно! – підстрибнула на ноги сусідка й вилетіла з кімнати.

Я не витримала й все-таки розсміялась. Не минуло й хвилини, як у дверях з’явилась русява грива Вайлет. В руках вона тримала тацю з бутербродами, двома чашками та заварником з гарячим чаєм. В моєму животі забурчало. Я таки зголодніла.

І ми прийнялися за пізню вечерю. Сідати за стіл не було сил, тож ми їли на підлозі. Коли закінчили, Вайлет зібрала  посуд, побажала світлої ночі та обіцяючи завтра збудити мене й провести на навчання, махнула рукою й вийшла з кімнати.

А я готова була заснути прямо тут. Та все-таки змусила себе підвестися, пройшлася кімнатою, потім взявши з валізи усе необхідне попленталась до ванної кімнати. Ванна не була великою, проте містила в собі все необхідне: широку ванну, полички для всього необхідного, велике дзеркало, халат, рушники й навіть капці. Швиденько скупалась, розчесала ще вологе волосся, перевдяглася у свою улюблену піжаму й залізла під ковдру. Згорнулась калачиком, один куток ковдри підклала собі під голову й заснула солодким сном.