8

Як тільки за Селін зачинились двері, Вайлет прошмигнула до спільного передпокою, допомогла відчинити двері до кімнати й почала пояснювати, як тут все влаштовано.

Ми пройшли до кімнати, і як виявилось, вона тут не одна. Знову ж центральне приміщення, правда ділилось не на окремі кімнати, а на зони, відокремлені одна від одної перегородками. Лиш ванна кімната була окремою. Тут малась спальна зона, кухня, та робоча зона з міні бібліотекою та великим екраном біля неї. Було б добре, якби воно виявилось тутешнім телевізором. Ех!

Посеред кімнати стояли не мої валізи, проте вони містили мої речі. О, Боже! Тут і мій звичний одяг, косметика, засоби догляду за тілом, засоби особистої гігієни, взуття. Я стояла на колінах біля них, міцно пригортаючи до себе улюблені речі. Навіть забула, що знаходилась тут не сама. Тихеньке покашлювання змусило спуститися з небес на землю й повернутися в реальність. Обережно склала все назад до валізи й підвелася.

- Якщо ти думаєш, що я трохи з привітом, то поспішу тебе розчарувати ‑ це не так. – Спокійно сказала сусідці.

- Навіть не думала. – фиркнула та. – Цікаво за тобою спостерігати. Таке враження наче тебе за волосся сюди притягли, хоча навчання в нашій Академії – величезне задоволення, - продовжила вона, - то з якої ти долини?

- З Землі. – відповіла я блукаючи очима по кімнаті.

- Ми всі з Землі. То якої конкретно? – не збиралась відставати сусідка. – От я, наприклад з долини Ноктіс.

- А я з планети Земля. – гнула свою лінію. – Але як мені пояснили, ми всі живемо на одній планеті, але кожен у своїй реальності, часовому просторі і так далі і тому подібне. Я не з вашої реальності.

- Тобто? Але ж це не можливо!

- Чому? Я ж якимось чином перенеслась до вас. – Дивувалась я.

- Безперешкодно переміщатися між вашою і нашою реальністю можна лише в одному випадку: якщо ти уродженець Селарі, тобто народжений на території однієї з тринадцяти долин.

- Селар, я так розумію, є назвою вашого світу? – здогадалась я.

- Ага – кивнула Вайлет. – Ну то що, з якої ти долини? – не відступала вона.

- Вайлет, проїхали. – відмахнулась я. – Хочеш вір, а хочеш ні, але я не знаю яким чином опинилась тут. Я поверталась додому з крамниці, відчинила вхідні двері свого будинку, переступила поріг – і вийшла у вашій бібліотеці. Ось так. – випалила я,

- Ну і справи! – вигукнула вона. – Хоч книжку пиши! – замріялась Вайлет.

- Ага, або фільм знімай! При чому заснований на реальних подіях.

Поглянули одна на одну й приснули зо сміху. Щирий сміх – зараз це саме ті ліки, які допомогли мені, принаймні, спробувати уявити своє життя тут й не так емоційно реагувати на все це.