6

З приміщення, схожого на палату, вийшли тільки двоє – я і професор Бірс. Перед нами був широкий коридор, кінець якого розділявся ще на два, що ніби доріжки розходились в різні сторони, створюючи таке собі розгалуження доріг, от тільки ще вказівників не вистачає, як в казці, з написами типу «на право підеш – коня втратиш», «на ліво підеш – смерть свою знайдеш». Сюди б ще короткий опис усієї розважальної програми… Але коня в нас не було, хоча замість коника можна професора випадково залишити… Помирати молодою також не хотілось, ніби прочитавши мої думки, декан повів мене в … стіну. Виявляється, між двома коридорами є ще третій. То що там далі по програмі?

Підійшовши ближче до стіни, перед нами з’явились двері. Відчинивши їх ми потрапили в маленьку приймальню, посеред якої, розміщувався робочий стіл, за яким, сиділа секретарка. Поруч ще два стільці.Ліворуч від нас знаходились двері з табличкою, напис якої сповіщав

«Ректор

Ангеліна Іствуд»

- Проходьте, вас чекають, - не відриваючись від заповнення документації мовила жіночка.

Переді мною відчинили двері, і як справжній джентльмен декан Бірс пропустив даму вперед. Кабінет ректора був невеликий, обставлений під чоловіка, хоча згідно напису таблички, ректорське крісло займала жінка. Стримано, проте зі смаком. Ніякої рожевої мазні. Нічого зайвого. Робочий широкий стіл, на якому панував ідеальний порядок, стільці, диванчик для відвідувачів, столик з квітами та фруктами, високі книжкові шафи з повністю заставленими книжками полицями, які здавалось от-от луснуть. Величезне, відчинене навстіж вікно, обрамлене повіюваним легким вітерцем тюлем кольору слонової кістки, робили це місце затишнішим, чи що, якимсь ну зовсім домашнім.

Я чомусь уявила ректора у образі жінки, років так 55-60, одягненої у темно-сіру сукню з білим мереживним комірцем та манжетами, з підібраним у високу зачіску попелястим волоссям. Доглянутою, гарною, суворою, з аристократськими манерами леді.

Та переді мною стояла середнього зросту струнка брюнетка, з широкими пасмами сивини у волоссі, заколеним по бокам невидимками. Так як і у попередньо знайомих вже мені викладачів, поверх білої сорочки та сірих брюк, накинута мантія яскраво-червоного кольору, з комірцем-стійкою та довгими, розширеними до краю рукавами. Виглядала вона років на сорок, не більше, хоча як я пізніше вже дізналась, насправді їй було за шістдесят. Гарно збереглася.

Леді піднялась з-за свого робочого місця, привіталась й жестом запропонувала присісти на диванчик. Потім налила зістоячого на столі графина у прозору, із заокругленими гранями склянку води, протягнула мені, повернулась до свого робочого місця. Відкинувшись на спинку широкого, і впевнена, зручного крісла, та розмістивши руки на підлокітниках, мовила:

- Як ви вже зрозуміли, я є ректором Академії Тринадцятої долини імені Ітернель лі Бйен, Ангеліна Іствуд - жінка махнула рукою, запрошуючи до чергового знайомства та обміну люб’язністю.

- Моє ім’я Таіра Рейман. До цього моменту була першокурсницею Відділення природничих наук факультету мистецтва і науки. – спокійно відповіла я.

- Та судячи з вашої реакції та скептичного виразу обличчя, не володієте анінайменшою інформацією про теперішнє місцезнаходження. Думаю, вже зрозуміло, що ви потрапили до іншого світу. І існування магії для нас в порядку речей. Усі жителі володіють магічними талантами, хтось більше, хтось менше, але задатки дару мають усі.

- Відчуваю себе учасником «Битви екстрасенсів» - з нервовим смішком вимовила я.

- «Битви екстрасенсів»?! – брова пані ректора у здивуванні поповзла догори.

- Ну це така телепередача, про нібито наділених надлюдськими здібностями людей. Ще є судді, якіза  результатами завдань визначають найгіршого і найкращого учасників. Такий собі міні-серіал, з пафосним фіналом і кубком переможця…

Декан Бірс, що сидів поруч зі мною, вимучено зітхнув і прикрив обличчя однією рукою.

- Таіро, - перебила ректор Іствуд, - все що коїться у нашому світі серйозно, це не весела забавка. Маю до вас прохання, стримуватисьувисловлюванняхвбікмагічнихтем. Не знаю, розчарую вас чи навпаки – порадую, але у вас також є магія. –похмуро відповіла Ангеліна Іствуд. Злості в її голосі не було і в очах відображалось розуміння. Було видно, що жінка втомлена грою в одні ворота.

Вуха і обличчя горіли від сорому. І ця нестриманість, це все нерви. Принаймні я так намагалась себе заспокоїти.

- Джейдене, можете йти. І ще, перекажіть, будь ласка, секретарю мої розпорядження по підготовці кімнати в гуртожитку для Таіри. Потім Велмарзайметься її поселенням і усім іншим.

         - Світлої ночі, леді Ангеліно, Рейман. –поклонився декан й поспішив покинути приміщення ректорського кабінету.

Дочекавшись, поки зачиняться двері за чоловіком й затараторила:

- Ректоре Іствуд, пробачте за мою різкість у словах. Просто все таке незвичне, неймовірне, і фантастичне… Не можу повірити, що так трапилось. Чи зможу я коли-небудь потрапити додому?

- Розумієш, в чому справа, у вашому світі також існує магія, хоч і дуже слабка. І люди не відчувають легких магічних коливань. Як тільки народжується дитина з сильним даром, а у вашому випадку – надзвичайно сильним, світ її виштовхує за свої межі. Та трапляється це не одразу, поступово, у міру швидкості пробудження здібностей. Знову ж таки, ваша магія почала миттєве пробудження, проте ще не до кінця увійшла в силу. Та коливання були настільки шаленими, що захисна оболонка зреагувала миттєво. Можливо посприяла цьому певна стресова ситуація. Тому ви зараз тут. І це не найгірше, що могло статися.