5

Перебуваючи у напівсвідомому стані, я відчувала, що лежу на чомусь зручному, проте це не ліжко. Під головою була м’якенька подушка, руки… А от руки знаходились не в зручній позі, та ще й ніби приклеєні до живота. Що зі мною?

До вух долітали уривки фраз. «…дар є», «…робота зі стихіями Землі та Повітря», «…чорна магія», «…бойова відьма», «…ректор».

Я чітко розрізняла два чоловічі голоси. Про що це вони? Що вони мають на увазі? Що взагалі відбувається і яке я маю до всього цього відношення? Не встигла додумати, як провалилась у сон. Через деякий час заціпеніння минуло, я могла рухати пальцями рук, хоч тіло ломило від втоми. Ледь змогла розімкнути віки. Піднялась на ліктях, оглянула своє тіло на наявність ушкоджень, не знайшла. Уже добре. Треба роздивитись приміщення, в якому знаходилась. А заодно – намітити шляхи втечі.

Кімната була просторою, світлою, з високими стінами та величезними вікнами. Сонячні промінчики проникали всередину, тим самим згладжуючи відчуття знаходження посеред лікарняної палати. Поруч з, як я зрозуміла, канапою, знаходився столик зі знайомими мені диво-світильниками, що випромінювали ніжно-блакитне світло. Вони, мабуть, мали якийсь заспокійливий ефект, бо глянувши на них ставало спокійно. Спало, чомусь, на думку, що це антидепресант для особливо буйних пацієнтів. Не пам’ятаю, щоб я буянила… Так, гаразд, все потім.

Напроти, під стіною розташовувався маленький диванчик, для відвідувачів. На ньому закинувши нога на ногу брюнет, з недбало затягнутим у хвіст волоссям, одягнутий у білий, до колін, халат з  чорними комірцем стійкою та манжетами рукавів. На обтягнутих вузькими, чорними штанами ногах, були темного кольору замшеві туфлі, типу сліпонів.

Чоловік сидів, спокійнісінько попиваючи каву та з не приховуваною цікавістю розглядав мене, немов якесь небачене досі звірятко. Від такого погляду стало недобре, виникло бажання просто вийти через вікно. В горлі пересохло, дуже захотілось води. Я підтиснула під себе ноги, потерла руками скроні. Треба придумати як звідси втекти.

- Бачу спляча красуня вже прокинулась і зараз займається складанням плану втечі з цього приміщення, якомога далі від чудернацького дядечка з поглядом маніяка-експериментатора? Так от, експерименти люблю, маніяком на пів ставки не підпрацьовую. Тому, заспокойтесь. Видихніть, нарешті. – таким солоденьким голосочком не промовив, проспівав незнайомець. Від чого стало ще моторошніше.

А чоловік з гумором.

- Прокинулась. – підтвердила я. — ХтоХто ви? Де я взагалі знаходжусь? Що зі мною сталось? – голова боліла від купи запитань і пробілів у них.

- Мене звати Алан Ройд. Очолюю медичний факультет Академії Тринадцятої долини імені Ітернель лі Бйен. Ви, юна леді, знаходитесь у цілительському корпусі цієї самої Академії. І останнє – від нервового перезбудження та хаотичного пробудження дару ви знепритомніли. Не хвилюйтесь, нервова система уже в нормі, а от за процесом вашого входження в силу, треба ще спостерігати. Ваша черга. – відкинувшись на спинку диванчика, мовив професор. А в очах – смішинки. Моя розгубленість його явно веселила.

Пробудження дару, входження в силу… здається у декого в цій кімнаті стався вивих мозку, і декілька клепок таки вилетіли.

- Моє ім’я Таіра Рейман, для друзів – просто Тара. Планета Земля. Це все. – спокійнісінько відповіла божевільному.

- Я бачу вам вже набагато краще, раз починаєте блазнювати. То скажіть-но мені, просто Тара, як опинилися у нас? На когось працюєте?

Я оторопіла. Та за кого він мене приймає? З мене шпигун як з ведмедя балерина. Маючи нестримне бажання якнайшвидше закінчити цю виставу, випалила всю правду, хоч би якою дурною вона не звучала б.

- Не знаю, що ви собі там придумали, проте я й сама не розумію як опинилась у вашій славнозвісній Академії. – Не бачу сенсу вигадувати що-небудь, скажу правду, а там хай буде, що буде. ‑Я поверталась додому, заходила у двері свого будинку – вийшла у вашій бібліотеці. Там і була помічена дивакуватим чоловіком у смішному чорному простирадлі. І… - не встигла я договорити, як мою емоційну промову перервав гучний регіт. Я була шокована.

- Ваші зауваження стосовно зовнішнього вигляду декана Бірса, так і бути, передам особисто, мовою оригіналу. – продовжуючи посміюватися мовив професор Ройд.

- Вважай, що передав. – у приміщення увійшов той самий модник в простирадлі. Він намагався тримати лице серйозним, проте кинута мною репліка, не залишила його байдужим. Він посміхався. Самими краєчками уст. Але посміхався.

На душі відлягло, значить страта скасовується. Уже добре. Особливо, беручи умови, що склалися, могло бути й гірше.

- На майбутнє, не простирадло, а мантія. – продовжив майже серйозним тоном декан Бірс. – Через те, що у нас не вийшло знайомство з першого разу, дозвольте представитися: Джейден Бірс, декан факультету бойового мистецтва.

Моє обличчя витягнулось від здивування. Так, ще один… вивихнутий. Та тут палата №6 у повному складі.

- Я дуже рада нашому знайомству, справді, але вибачте, мені треба вже додому. То я піду? – з надією в очах напівголосно запитала я, не уявляючи яким чином повертатимусь в рідний дім.

Запанувала тиша.

- Нас вважають божевільними. Тебе, зрозуміло чому, екстравагантний одяг і все таке. Але я тут до чого? – вдавано образився брюнет. Яка акторська гра! Так і хотілось вручити «Золоту малину» за перегравання!