3

Зажмурила очі. Порахувала до десяти. Вдихнула-видихнула. Розплющила очі. Протерла їх. Не здалося. Я. Знаходилась. У. Чужому. Приміщенні. З’явилось непереборне бажання втратити свідомість. Надовго. Мамо рідна! Куди ж мене занесло?!

Обійняла себе обома руками, й почала сама собі нашіптувати: «Так, Таіро! Швидко взяла себе в руки. Зараз не час киснути, корити долю чи ще там щось за незаплановану подорож».

Що ж, розумнику, не знаю хто ти, і чому вирішив  переправити мою душу невідь-куди  й втягнути у якусь свою гру, я приймаю виклик. Все одно треба якось звідси вибиратися. От тільки гратимемо за моїми правилами. І одного дня, коли я тебе знайду – відповіси по повній програмі за всіма пунктами.

Тіло ломило від втоми. Складалось враження, ніби хтось поклав мені камінь на плечі. Я заледве трималась на ногах. Недовго роздумуючи як все це виглядатиме збоку, сіла на підлогу. Стояти пам’ятником сил просто не було.

Трохи отямившись від шоку, перейшла до огляду приміщення в якому я чарівним способом опинилась. На відміну від крамнички місис Вайно, ця кімната мала височезні викладені сірим каменем стіни. Під стелею, без додаткових ланцюжків, крючечків чи кріплень, мерехтіли холодним, білим світлом ліхтарики. Цікаво, що це за технології такі, що дозволяють електроенергії функціонувати напряму, вільно, без спеціальних дротів та вмикачів. Ще й світло якесь дивне… То біле, то переливається блакитним мерехтінням.

Приміщення заставлене високими шафами, полиці яких були забиті літературою справляло враження бібліотеки. Та спеціальних місць, що передбачали б столики, крісла чи диванчики для читання я не помітила, була здивована відсутністю спеціальних східців, щоб можна було дістати потрібний екземпляр з будь-якої з полиць. Проте поміж кожною парою шаф, знаходилась плоска дощечка, яка також без якої-небудь підтримки висіла спокійнісінько в повітрі!

Ага, чергова чудо-технологія? – здогадалась я, нервово хіхікнувши. – Треба дослідити, що це за штукенція така, які властивості має, за яким принципом працює. І я сповнена дослідницького ентузіазму попрямувала в сторону об'єкта дослідження. Обійшовши його з усіх боків, провівши тильним боком руки, знову ж таки на знаходження кріплень, усі сторони, не знайшла нічого. Нічого! Дощечка безперешкодно левітувала посеред ряду, приблизно на рівні щиколотки, тому можна було на неї безпроблемно стати, що я і зробила. Мабуть, мій інстинкт самозбереження був атрофований з дитинства або якщо і подавав до цього моменту ледь помітні ознаки життя, то зараз був повністю відбитий. Це я зрозуміла, коли стала однією ногою на так звану «платформу», а іншу ще підіймала, й не поставивши її на поверхню штукенції, побачила як проявляється ще одна така ж сама дощечка. Проміжок між ними був не великий, як у звичайних східців. Проте вони були ширшими, що дозволяло повертатися зі сторони в сторону і не боятися впасти. А навіть якщо такі щасливчики як я, примудрилася ще й ледь не звалитися з неї, з’являлись поручні. Все для комфорту та безпеки відвідувачів бібліотеки. І все-таки як працює ця штука?

Оскільки я вже шастала поміж полицями, вирішила розглянути асортимент виставленої літератури. І полетіла вгору. Я звернула увагу, що на поличці вигравійований прямокутник зеленого кольору з жовтими переливами. Нижні полички містили такі ж відмітки. Повернулась обличчям до протилежної шафи – там містилися яскраво-червоні обрамлені срібною дугою кола. Треба глянути й на інші шафи, впевнена й на них подібні позначки. Знати б ще, що вони означають? З якою метою їх було нанесено?

Оскільки я була вже повернута обличчям до полиць з червоними помітками, вирішила почати дослідження саме з них. Рука потягнулась до одного з екземплярів і на півдорозі зупинила свій рух від почутого піді мною покашлюванням. Неначе спійманий на гарячому злодюжка, підскочила на місці, швидко прибрала свої рученята й глянула вниз. Поміж рядів перехрестивши перед собою руки знаходився незнайомець, одягнутий в чорну з довгими, широкими рукавами мантію. Чоловік на вигляд мав років 45-50, пронизане срібними пасмами світло-русяве волосся, затягнуте в тугий хвіст, було перекинуте на праве плече. Обличчя мало різкі лінії підборіддя та загострені вилиці, ніс прямий, а очі у хижому примруженні, в прямому значенні, кидали блискавки. Ще музичного супроводу грому не вистачало, для моєї миттєвої капітуляції попід стіночку у стан непритомності.

Треба було менше дивитись фільми у жанрі фентезі, а то зараз замість того, щоб я як порядна молода дівчина з тонкою душевною організацією від усього побаченого мала б ну як мінімум – злякатись й заверещати, як максимум – втратити свідомість. Так от, мене розпирало від цікавості, несподівана поява і дивний вигляд чоловіка були успішно мною проігноровані, тому, із блиском в очах випалила:

- Не знаю де я, і як мене сюди занесло, проте ваша бібліотека просто неперевершена. Настільки все продумано і по безпечності, і по зручності, і технологізоване… - не встигла я завершити свою думку, як мене було безцеремонно перервано, оторопілим:

- Тобто, ви не знаєте де ви? – чоловік задумливо потер підборіддя.

- Ви вважаєте мене несповна розуму?! – мені стало образливо і так важко від безпорадності. Кінчики пальців знову закололо.

- А от і істерика, ‑ вимовив він потерши перенісся. ‑ Давайте спокійно з вами з’ясуємо кілька не зрозумілих для нас обох моментів. Отже, як звати маленьку злодійку, як ви сюди потрапили, на кого працюєте? Я чекаю. І навіть не намагайтеся викручуватися чи давити на жалість. Не спрацює.

На теплу зустріч я не сподівалась, проте і такої нахабності я не очікувала. Несвідомо протягнула вперед руки, долоні защипало і… спалах. Яскраво зелений спалах, коливання вітру і шокований чоловік приліплений до стінки. Відліпився. Струсив одяг, поправив мантію і повернувся на попередньо зайняте місце. Широко розставив ноги, руки знов схрестив перед собою і з виразом «І як це все розуміти?» чекав моєї відповіді.