2

10 років тому…

Екран телефону засвітився, нагадуючи про те, що зараз третя година дня, і мені потрібно швиденько збиратися, прощатися з подругами й виходити з університету та поспішати на зупинку, аби не спізнитися на автобус. Треба ще забігти до «Комірки травниці», придбати свіже листя м’яти, квітів хібіскусу... А ще прикупити шоколадних тістечок у «Sweetly», бо їх відсутність по приїзду до кузини, коштуватимуть мені вирваних років. Не те, щоб Лоран була емоційно нестриманою чи такою собі неврівноваженою солодкоїжкою, просто у нас існувала маленька сестринська традиція: якщо хтось із нас забував принести солодощі, це супроводжувалося картинним закочуванням очей, нарочито зображеним обуренням та переграними причитаннями, типу: «Знаєш, що я ціню в тобі найбільше? Ні? То я тобі скажу! Цукерочки, що ти вмаламурила… і без мене! І все це супроводжується такою хитренькою усмішкою. Ех, яка актриса пропадає!

Похапцем вкинула до рюкзака блокнот, телефон та графітовий олівець. Ручок я не любила, і тому намагалась не обтяжувати ними вміст наплічника лише у крайньому випадку – на час модульних. Махом руки попрощалась із подругами й поспішила на вихід.

На вулиці йшов дощ, невеличкий, проте такий холодний та різкий, немов хтось повільно покривав моє тіло дрібними болючими щипками. Неприємно! Хоч був ще день, небо здавалося низьким, через обрамлене важкими, понуро-сірими хмарами, ніби екран німого кіно. І настрій мій був, наче змальований з осіннього неба під копірку, таким же пригніченим і мовчазним. Хоч пам'ятала, що попереду вихідні, які я збиралась провести в компанії кузини.

Мимовільно перед очима постав образ сьогоднішнього вечора, не обіцяючого майже нічого особливого… Як зазвичай кімната наповнювалась відвертими розмовами, теплими обіймами, щирими підколами дядечка, ароматами ще не куплених шоколадних тістечок, тітонькиного пирога та запашного лимонно-імбирного чаю… І цей образ розлився капілярами, зігріваючи душу й тіло теплом, сповнюючи мене тим хорошим, що я так давно не відчувала. Спокій. Безтурботність. Комфорт.

На мить, виринувши з приємних обіймів промайнувших видінь, подумки вилаяла себе за зволікання, бо мріяти, звичайно гарно-любо, проте навичок стрибати у автобус на ходу та ще й не з пустими руками я не мала, тим більше, чекати мене ніхто не буде, тому ще раз дала собі уявного стусана, і пришвидшила ходу.

Вулиці міста майоріли ніби мурашками перехожими. Хтось поспішав, хтось загорнувшись потепліше, насолоджуючись кавою та вдихаючи запах осіннього повітря, не зважаючи на дощові краплі, що опускаючись огортали містян, не поспішаючи прогулювався вулицею, а хтось не звертаючи уваги на пронизливий холод, розстібнувши настіж пальто, опустивши голову не дивлячись поперед себе, повільно прямували у невизначеному напрямку.

А я бігла стрімголов. Ні, навіть не так. Летіла. Вихвативши поглядом вивіску з написом потрібної мені крамниці я більше не бачила нічого, тому й не помітила як своїм носом привіталась з ґудзиками на пальто якогось чоловіка. Спиною пішов легкий морозець. Не піднімаючи голови швиденько вибачилась, за свій наліт та поспішила до крамнички. Зараз у мене було не настільки багато зайвого часу, щоб дозволити собі твір-роздум про те, чому ця незнайома раніше мені людина викликала такі неприємні відчуття. Подумки поставила в своєму списку завдань закарючку й пообіцяла собі, як Скарлетт О’Хара, подумати над цим завтра.

******

- Здається ми її знайшли! – прохрипів чоловік у порожнечу перед собою. ‑ І сила у дівчини вже почала пробуджуватися. Я просканував її ауру, вірогідність помилки надзвичайно мізерна. І поки що вона не знає про свої здібності.

- Це не на довго. – у відповідь пролунав дзвінкий жіночий голос.

- Є один момент, який мене турбує…

- Потім, все потім. Прослідкуй за нею аж до прибуття, потім повертайся. Поговоримо.

- Як скажете, Ангеліно. – змучено видихнув чоловік.

Зв’язок було перервано.

******

Мало було мені дивного чолов’яги на порозі, тому з силою, не знаю де тільки вона з’явилась, відчинила вхідні двері й влетіла до приміщення. Господиня крамнички хоч заледве не була знесена мною до сусідньої стінки, обставленої стелажами з усякими баночками-скляночками, порошками та сумішами, проте не була здивованою чи шокованою такою ефектною появою дівиці зі скуйовдженим русявим волоссям та червоній куртці нарозпах. А все тому, що це трапилось не вперше.

На мить зупинилась. В голову вдарив аромат акуратно розкладених на поличках трав’яних зборів, та запах кожної травинки відчувався окремо, не перебиваючи іншого. А ще пахло какао. Щойно приготованим за особливим рецептом господині крамнички, місіс Вайно.

І ця хвилинна заминка врятувала нас обох від незабутнього польоту.

- Юна леді ніяк не навчиться ходити? – запитала місіс Вайно. Проте в її голосі я не почула й краплі докору. Вона повернулась до мене, і на її обличчі я помітила хитрий прищур очей та лукаву усмішку.

Повинно було б стати соромно. Не стало. А все тому, що місіс Вайно не зважаючи на свій вік, була такою ж жвавою та не посидючою. Хоча, не назвала б її старою. Ні. На вигляд їй можна було дати років п’ятидесят, не більше. Руде, майже червоне волосся, що зазвичай спадало м’якими хвилями на плечі, лише додавало її вигляду нотки хуліганства. У яскраво-зелених очах, обрамленими пухнастими віями, виднілись рудуваті вкраплення. Здавалось, ніби хтось хаотично розпорошив золотим пилком по зеленій, шовковій траві. На перевагу мені вона полюбляла різного виду сукенки, туфельки на підборах, та аксесуари на прикладі браслетів. На кожній руці вона мала мінімум по три браслети, все залежало від дня тижня. Кожен з них різнився від інших кольором, символами, кількістю бусин, і в цьому прослідковувалась певна не зрозуміла мені послідовність.