2

Таня тим часом вже примостилася за столик у сусідньому приміщенні. Маючи досвід дизайну інтер’єру, вона прискіпливо оглядала цю їдальню (на слово «кафе», воно явно не тягнуло). Там стояло чотири столи з металевими кріслами оббитими коричневим дешевим шкірозамінником. Стільці були закинуті на стіл, як в школі, а за одним зі столів сиділо кілька сільських жінок, які вже збиралися йти.

– Доброго дня, – привіталася туристка.

– І вам доброго, – відказали жінки, – звідки до нас прийшли? З Ковеля?

– Ні. З Ківерець.

– Ого! А чого вас аж сюди занесло?

– Та от… кави зайшли попити, – пожартувала Таня.

Тут підійшов сконфужений Олег з двома паруючими паперовими стаканчиками. Поставив на стіл і каже:

– Та сама історія що завжди в таких закладах: замовив каву без цукру, але його все-одно всипали на свій смак. – Каву і пиріжки закусили своїми канапками.

Коли тепло розлилось по тілу, можна було і далі прискіпуватись до інтер’єру. Стіни були пофарбовані в сіре, на них висіли грубуваті полички з вазонами. Незрозуміло з якою метою, але висіли вони під стелею (мабуть, щоб не вкрали), що додавало несмаку цій їдальні.

– Як думаєш, як вони їх поливають?, – не стрималась Таня.

– Підстрибують, – в’їдливо відказав Олег.

Запакували свої речі в рюкзаки, подякували і пішли далі.

В тому ж селі чоловік з загіпсованою рукою спустив сина на санях з гірки прямо на трасу, мабуть, щоб малий став схожим на батька.

Трохи вже поспішали, бо мали встигнути на стоянку до темряви. Планували заночувати біля Пісочного. Пройти потрібно було ще кілометрів з десять. Таня помітно стала відставати, набила черевиками великі пальці і вони добряче нили. Оскільки вже досить довго пара йшла мовчки, Олег запідозрив, що дружина втомилася… Хвилювався, але не показував цього, пробував жартувати.

За хмарами ховався захід сонця, сніг вже не чавкав під ногами, а помітно підмерзав, краєвиди були варті уваги. Поле. Дороги не було видно під снігом, тож ішли за свіжим слідом від воза. В лісі побачили позашляховик, Олег спинив і розпитав дорогу до озера. На початку села вони зустріли закинуту ферму. Стіни ще стояли, а шифер користувався у місцевих більшим попитом, бо не лишилось жодного листа… Іржава водонапірна башта була свідком колишнього тамтешнього господарства. Далі йшли посадкою – по ліву руку росли сосни, а по праву берези. Ось видно село. Зліва поворот на озеро, село залишилось осторонь.

– Ще 350 метрів, каже ґуґл, і на місці, – підбадьорює Олег.