Розділ LІ

Мира / Мирослава

Додому повертаюсь окрилена успіхом від вдалої операції щодо повернення заклять. «Вмикаю» активну діяльність й досить швидко вечеря готова, залишається дочекатися мами. А може знову з Владленом зустрічається?

Беру телефон, щоб написати повідомлення, як чую скрегіт ключа в замку. Виглядаю в коридор – мама. Рухаюсь до неї, тягнусь за поцілунком й помічаю наскільки вона пригнічена.

-  Щось сталось? - стримано видихаю, обіймаючи неньку.

-  Навіть не знаю… Ми з Владленом на вихідних не бачились, мали зустрітися сьогодні, - вона невпевнено знизує плечима, - а він…

Мама запинається, замислено завмерши на місці. Торкаюсь її рук. Не подобається мені в якому вона стані. А може це бабусине зілля? Було б добре, але як її висмикнути з цього стану? Тільки не жалощі!

-  І що? – забираю в неї сумку, чекаю, щоб роззулась.

-  Він прийшов, кинув кілька образливих слів, - на її очах з’являються сльози. – В нього був настільки лютий вигляд, що мені на мить стало страшно.

-  Матусю, ти будеш плакати через якогось Владлена? – смикаю кутиком рота в кривій посмішці. – Та він ще першого візиту повівся неадекватно. Ти так швидко підпустила до себе незнайому людину…

-  Яка ти в мене розсудлива, - вимучена усмішка з’являється на обличчі неньки, вона обіймає мене.

«Розсудлива? Не сказав би» - влазить Бодька зі своєю іронією. Не реагую, адже він правий. Де я і де розсудливість. Ще більше впевнююсь, що бабусині пляшечки діють. «І замок не доведеться змінювати цього разу» - тішиться моя нишпорка.

Можна знімати камери стеження й повертати Глібу. Телефоную Софії, адже вона з самого початку знала про камери. Нагадую їй, що про камери не треба нікому розповідати.

Вранці наступного дня зустрічаюсь з Глібом й повертаю їх. Дякую йому за камери й за те, що не прохопився про них в кафе.

В університеті на лекції, Владлен виглядає трохи вимучено. Журиться, що через маму до мене доступ закрився? Може бути. Протягом всієї лекції спостерігаю за ним й розумію, що йому, як нездужається. Він час від часу кидає на мене напружені погляди.

Невже…? Невже він теж підхопив магічний вірус? Взагалі то, міг, адже на вихідних мав бути в Імперії Тіней. Отже, виходить що на нього теж цей вірус діє. Цікаво, а що коїться в них там, в Імперії? І як там Еліас? І де, врешті, Давид?

«Щось ти багато запитань для себе наскладала. Не панікуй» - Бодька втручається, як завжди. Іноді складається враження, що він знає мої думки швидше за мене.

Давид з’являється на другу пару. Вигляд у нього теж нездоровий, він чимось заклопотаний, без настрою. Ледь стримуюсь від прояву вдоволення. Навіть не сподівалася на таке.

До кінця останньої пари помічаю на светрі, на спині у Давида, багато його відмерлих волосин. Звертаю на них його увагу й наштовхуюсь на грізний погляд чорних очей. Від такої його реакції ледь стримуюсь, щоб не розсміятись вголос. В них там що, лисим бути – це злочин?

Давид вискакує з аудиторії навіть не попрощавшись. Ми з Сонею переглядаємось й пирскаємо сміхом. Потім прийнявши серйозного вигляду теж рушаємо на вихід. Ментально я вже причепилась до Давида, скоро все з’ясую.

Давид виявляється побіг не до дзеркала в туалеті, щоб привести себе в порядок, а до кабінету Владлена. «До татуся побіг, щоб його пожаліли» - пхикає Бодька. Побачимо зараз…

-  В мене випадає волосся, - Давид нервово походжає кабінетом Владлена, в якому крім них двох, більше нікого немає.

-  Уяви, в мене теж, - пониклим голосом озивається Владлен.

-  Що? То це ми…, то це виходить…, - давиться словами Давид.

-  Так, - Аристархович кладе руки на стіл перед собою. – Думаю, якийсь земний вірус підхопили і випадіння волосся є побічним ефектом. Я себе не дуже добре почуваю, - він гучно видихає, я ж радію, що нічого не підозрюють.

-  Я теж себе не дуже добре почуваю, - Давид опускається на стілець навпроти. – Зараз у землян сезонні респіраторно-вірусні захворювання.

-  Ще й біля Олени мене наче струмом б’є й запах дивний відчувається. При чому від мене, якщо я до неї наближаюсь, - втомлено кидає.

Владлен закриває долонями обличчя й тихо стогне. Потім підіймає очі на Давида.

-  Ми герцога Дюрфтіга звинуватили у зраді через облисіння, - Владлен скрушно хитає головою. – Що буде, якщо Вищі дізнаються про нас?

-  Не кіпішуй. Думаю все мине, - Давид різко підіймається на ноги. – Та про всяк випадок треба замовити перуки, схожі на наші шевелюри.

Владлен мовчки киває головою. Давид підхоплює свій наплічник і йде до дверей. Відчіплююсь ментально від нього й поспішаю до автомобіля. Мені знову до бабусі. Щось, мабуть, важливе, якщо телефонувала на перерві між парами й просила приїхати.

Встигаю від’їхати від університету ще до того, як виходить звідти Давид. Мені не до нього. Телефоную бабусі, що я вже в дорозі. Вона виходить назустріч, ніби усміхається, але ж бачу, що щось її тривожить.

В будинку, у вітальні на мене вже чекає Доброчесність. Так що цього разу? «Хвилюєшся, чи не накосячила? Ти вже й так занадто довго правильно себе вела» - сумнівний комплімент від Бодьки налаштовує на рішучий лад.

-  Я так розумію, що є новини? – кидаю сумку на крісло, слідом сідаю й сама.

-  Є, і ми гадаємо, що хороші, - Доброчесність розтирає руки, видно підбираючи слова.

-  Та вже кажіть, як є, - махаю рукою.

-  Магічний мікроорганізм, який був створений для знищення прив’язки Еліаса, виявився з побічним ефектом, - вона починає здалеку.

-  Щооо? – підхоплююсь на ноги й стаю навпроти неї

-  А що ти хотіла, не відбулося повноцінного його тестування, - смикає плечима Доброчесність.

В мене ледь очі на лоба не вилізли від обурення. Еліас там сам, як йому допомогти при потребі? А вона тут про тестування мені розказує. «Сподіваюсь в рукопашну на неї не підеш? Може до кінця дослухати треба?» - моя нишпорка знову приводить мене до тями.