Розділ L

Мира / Мирослава

Кажуть, що найважче – це очікувати й наздоганяти. Вже сто разів переконалася в мудрості цього вислову, очікуючи понеділка. В понеділок побачу Давида, дізнаюсь чи розгледів Еліас ментального листа і чи вдалося його зняти.

Для того щоб мама не помітила мої метання, поїхала до бабусі на цілий день. Навіть Бодька мене в цьому підтримав. Ми з бабусею багато розмовляли, ділились думками, обговорювали можливі варіанти розвитку подій.

Вона багато розпитувала про маму й Владлена, щось розмірковувала. Залишила мене на деякий час одну, а потім принесла три пляшечки з позначками на них.

Вміст першої пляшечки я мала розлити на порозі під’їзду, вміст другої – перед дверима квартири. А от вміст третьої треба було вилити у воду, в якій мама прийматиме ванну.

Дорогою додому обмірковую, як це краще зробити. Ідей в мене вистачає, але чи мама дозволить їх втілити. Мама надає перевагу прийняттю душу. «Купи якийсь гарний засіб для ванни й приготуй для мами ванну» - не може втриматись Бодька.

-  Ти – геній, Бодічка, - вигукую на весь салон.

Так і роблю, як Бодька порадив. Дорогою ще купую улюблені мамині тістечка. Застаю її за гладильною дошкою, вона прасує одяг на завтра, адже в них на роботі дрес-код. Обіймаю її, цілую в щоку.

-  Ти чого? – дивується мама, бачу, що їй приємно.

-  Скучила за тобою, адже цілий день тебе не бачила, - щиро втішаюся її гарним настроєм. – Вирішила тебе порадувати.

Мама дзвінко сміється. Готую для нас чай, яким смакуємо разом з купленими тістечками. Потім йду до ванної кімнати й наповнюю ванну водою, додаю куплений пінний засіб й вміст третьої пляшечки.

«Як думаєш, вона зараз погодиться ванну прийняти?» - раджусь зі своєю нишпоркою. «Я б не відмовився, якби мав фізичне тіло» - хмикає Бодька. Ледь стримую сміх і йду кликати маму.

-  Матусю, я тобі ванну приготувала, - присідаю біля неї на дивані у вітальні.

-  Ванну? Навіщо? – дивується вона.

-  Не знаю, - знизую плечима, - захотілося доглянути за тобою.

-  Ти чого, Миро? – вона уважно дивиться на мене. – Щось сталося?

-  Просто я сьогодні, дивлячись на бабусю Марину зрозуміла, що вона одна, - починаю плутано пояснювати. – От і захотіла тебе порадувати.

У мами зволожуються очі, вона обіймає мене і йде приймати ванну. Вийшло! Дочекатися б уже до завтра…

Нарешті понеділок. Сьогодні на сто відсотків вірю в поговірку, що понеділок важкий день. Під’їжджаю до університету. Давид вже тут, стоїть біля свого авто в компанії наших однокурсників. Софії ще не бачу. Мені махають вітаючись, виходжу з машини й рушаю до них.

«Миро, подивись на його щоку. Еліас додумався використати того ж конверта, щоб відправити тобі звісточку. На те саме місце причепив» - задоволено озивається Бодька. Ментальним зором сканую Давида – Є!

Дістаю серветку, щоб нею торкнутись його щоки, а пальцями до листа. Ніби витру щось на щоці. «Креативна ти наша» - іронічно підсміюється Бодька. Чіпляю на обличчя посмішку й підхожу до Давида.

-  Ми не запізнюємось? – недбало цікавлюсь.

Лише хотіла потягнутись до Давида із серветкою, як він нахиляється, щоб поцілувати в щоку. Торкаюсь і я губами його щоки, якраз в тому місці, де ментальний лист причеплено. Вдалося його зняти! Тепер треба чекати закінчення пар та їхати з цим листом до бабусі.

Рушаємо всі до входу, як Давид притримує мене за лікоть. Залишаємось позаду всіх. Стишую крок. В мене всередині все тремтить від передчуття. Тягну губи в посмішці й заглядаю йому в очі. Переконую себе вкотре, що так треба.

«Миро, а в нього подарунок. Тільки спокійно, тобі сподобається» - прилітає підказка від моєї нишпорки. Вже піддивився!

-  У мене є для тебе подарунок, - нахилившись до самого вуха, шепоче Давид.

-  Цікаво, який? – весело цікавлюсь. – Люблю подарунки. 

-  Тобі сподобається, - він зупиняється, зупиняюсь і я.

Хлопець відкриває блискавку свого наплічника й дістає звідти маленький чорний шкіряний мішечок. Розкриває долоню лівої руки й витрушує на неї гарної роботи браслет з чорних намистин, серед яких манили погляд чотири білих намистинки.

Я ледь повітрям не вдавилась, коли поглянула на ту прикрасу. Вже знаю що то, але маю стримуватись. «Миро, спокійніше, бо він від щастя помре, думаючи, що ти настільки захоплена подарунком» - слова Бодьки наче холодний душ, приводять до тями. Як добре, що він у мене є, вкотре повторюю сама собі.

-  Це чорний онікс і селеніт, - із задоволеним виглядом пояснює Давид, явно втішений моєю реакцією.

-  Це ж дорого, - повільно протягую руку до браслета, беру й розглядаю ближче.

Насправді ж мені хочеться вхопити цей браслет, сісти в машину й на повній швидкості нестись до бабусі. Там «витягнути» з цього браслета те, що в ньому сховане. Натомість вдаю захоплену прикрасою дівчинку. 

-  Не думай про це, - Давид своєю рукою м’яко згинає мої пальці в кулак, ховаючи в моїй руці браслет.

-  Дякую, -  шепочу у відповідь і ми рушаємо за своїми однокурсниками.

Софія вже в аудиторії, радо реагує, побачивши нас. Я ледь дочекалась закінчення пар. Повідомляю, що маю їхати до бабусі, їй потрібні ліки. Давид із Софією спокійно на це реагують. Мене відпускають.

На очах у друзів, забігаю до аптеки біля університету й купую активоване вугілля. З пакунком в руках застрибую до автомобіля. Одразу телефоную бабусі, що їду. Менш ніж за годину я вже на кухні у рідненької.

Ми читаємо записку з ментального конверта й чекаємо на прибуття чеснот, яких викликала бабуся. Чесноти теж не забарились і були вражені таким швидким результатом. 

Що вони робили із тим браслетом, я не бачила, але згортки, які «витягнули» з нього, мені показали. І ще лист, в якому була досить таки несподівана інформація.

На згорткові для Хроноса залишалась печать. Його умовою було – не заглядати на текст цього закляття. Печать -  свідок, що ніхто з нас цього не зробив. А Тіні просто не встигли. Чи може Хранитель свідомо не зірвав печать?