Розділ ХLV

Мира / Мирослава

Природа подарувала людині сон для відпочинку та відновлення сил. Це зі мною і відбулося. Прокинулась, як завжди, встала й запалила ароматичну лампу. Щось вже запах вивітрився, якщо Владлен так комфортно квартирою розгулює. Навіщо я замки змінювала?

Запах кедра починає поширюватись кімнатою. Згадую, що сьогодні субота й повертаюся назад в ліжко. Знову й знову прокручую події вчорашнього дня. Давид вже не здається таким нерішучим, стриманим.

Телефон озивається вхідним повідомленням. Бабуся. Так зранку? Читаю текст. «Зателефонуй, коли зможеш». Повідомлення викликає тривогу. Набираю її й чую привітний голос моєї рідненької.

-  Миро, бажано, щоб ти сьогодні приїхала до мене, - поміж слів прослизає напруга.

-  О котрій? – не вдаюсь до розпитувань.

-   Можеш й зараз, - чую у відповідь.

-  Постараюсь якнайшвидше, - завершую розмову.

Швидко приводжу себе до ладу, одягаюсь й рухаюсь в бік маминої спальні. Запалюю й там ароматичну лампу. Двері до своєї кімнати залишаю відкритими. Якраз запах кедра пошириться, поки я снідатиму.

Мама на кухні. Звідти летять апетитні запахи й це добре. Вона не одразу відчує запахи з аромалампи. Застаю неньку, яка перекладає щойно спечену сирну запіканку на тарілки, в гарному настрої.

Вона підіймає на мене очі й у погляді висить запитання, яке готове зірватися з її вуст. Хочу випередити її, щоб уникнути детального розпитування, але не встигаю. Взагалі я не хочу говорити про вчорашній день.   

-  Як настрій, доню, - бачу, співчуття до мене готове вихлюпнутись словами.

-  Все гаразд. Забули, - всім своїм виглядом показую, що не бажаю повертатися до теми вчорашніх подій.

-  Ти одягнена до виходу. Кудись зранку надумала? – мама сідає навпроти, протягує горнятко з чаєм.

-  Поїду до бабусі Марини. Хочу свіжим повітрям подихати, прогулятися, - намагаюсь втримати байдужий вираз обличчя.

-  Хороша ідея, - несподівано підтримує мене мама, - там дихається легко, це правда.

Вона втуплюється поглядом в стіну, а здається, що видивляється щось у минулому. Обличчя замислене.

-  Якщо мене будуть питати мої друзі, то відповідай, що сплю вдома, прихворіла, - ловлю себе на тому, що прошу маму збрехати. Недобре.

-  Навіть, якщо телефонуватиме Соня або Давид? – підносить брови ненька.

-  Особливо Соня і Давид, - кладу горнятко з чаєм. – Я не хочу згадувати про вчорашній день. А вони своїми розмовами будуть повертати мене до нього. Твоєму другові також не обов’язково все розповідати.

-  Зрозуміла. Нічого я не розповідатиму. А взагалі правильно чиниш, - якось сумно усміхнулась мама й почала збирати зі столу.

Швидко одягаюсь, підхоплюю сумочку й ключі від автомобіля й покидаю квартиру, залишивши ароматичні лампи в дії. Телефон вимикаю. Треба щось із цим Владленом робити, знову він лізе наперед очі.

Бабуся вже мене чекає. Очікую побачити ще когось, але вона вдома сама. По ній бачу, що чимось стурбована. Запрошує до столу. Не відмовляюсь, щоб не підіймати напругу. Вона сідає поруч, бере мою праву руку й по ній бачу, що розмова буде непростою.

-  Розповідай, - підштовхую її до початку розмови.

-  Твій батько домовився з Хроносом про допомогу тобі, - вона робить паузу.

-  Так, знаю, - підхоплюю її розповідь.

-  Договір між ними досить непростий, - бабуся важко видихає.

-  Кажи, не тягни, - трохи підвищую голос до своєї рідненької.

-  Якщо ти не знайдеш закляття, яке необхідне Хроносу, то він забере половину років життя твого батька, - в її голосі вже повний розпач.

-  Яке закляття? – уточнюю.

Навіть думати не хочу про скорочення років життя тата. Мені ще з ним заново познайомитись треба, насолодитися відчуттями улюбленої доньки.

Чи знає він, що я генетично йому не рідна?... Думаю, знає, адже він не проста людина. І як же мене треба любити, щоб погодитись віддати половину років, які залишились, на заміну безпечного втілення моєї ідеї.  

-  «Закляття керування часом», - бабуся підіймається на ноги й обхопивши себе руками, починає крокувати по кухні.

«Із цим Еліас міг би допомогти» - Бодька серйозний як ніколи. «Як йому передати звісточку?» - головне питання, яке не так просто вирішити. «Зв’яжуся з Триєдиними Богинями. Ти теж подумай» - вже не я керую Бодькою, а він мною.

-  Бабусю, дай мені подумати. Приготуй краще свіжого чаю, цей вже вистиг, - намагаюсь триматися незворушно.

Знаю, що в неї серце рветься від хвилювання, як за мене, так і за мого батька. Як би так влаштувати, щоб до Еліаса дійшла інформація про пошук закляття? Він же теж шукатиме закляття, які його цікавлять.

Думки, як шестерні в автомобілі крутяться, тільки й того, що не скрегочуть. І поки повертається Бодька, в мене вже є свіжа ідея. Він одразу її зчитує, адже бачить всі мої думки.

«Ну, як гадаєш, таке може вдатися?»  - з викликом цікавлюсь думкою своєї нишпорки. «Думаю, що так, але є два «невеликих» нюанси. Богині при потребі погодились допомогти» - вагаючись підсумовує Бодька.

Так, нюанси є і, якщо Богині будуть допомагати, то Нуар має зробити все, навіть не підозрюючи ні про що. Розповідаю свою ідею бабусі й бачу, як в її очах з’являється надія на щасливий фінал.

Прошу рідненьку зв’язатися з Чеснотами й викликати їх сюди. Я ж проходжу в «магічну» комірчину бабусі (як я її називаю) й шукаю в книзі заклять потрібне. Ці закляття  збиралися багато років і я мигцем якось бачила потрібне.

Довго гортаю сторінки й знаходжу. Ось воно, «Ментальний лист». Беру книгу й виходжу до вітальні. Всі сім чеснот уже сидять в кімнаті. Коротке привітання й пояснюю, що від них вимагається. Бачу в їхніх очах, щось схоже на захоплення й повагу.

«Миро, ти тільки не запишайся, бо думати буде важче» - охолоджує мене моя нишпорка. Здавалось би, мала розсердитись на нього, а я, навпаки – вдячна. Я змінилась.