Розділ ХLІV

Мира / Мирослава

Полегшення накриває теплою хвилею й зносить бар’єри, які тримали мою стриманість й холоднокровність. Знесилено опускаюсь на підлогу й рукавом витираю сльози, які хлинули потоком.

«Миро, швидко до дамської кімнати, зараз немає коли сльози лити» - гиркає на мене Бодька. Кручу головою навсібіч й бачу, що події, які розвернув Хронос вже підійшли до моменту, коли Софія з коридору заходить в кімнату.

В ту кімнату, де «мені» допомагали після «втрати свідомості». Цікаво, скільки разів Хронос «прокручував» одні й ті ж події? І ще приходить на думку питання: «Що буде вимагати Хронос навзамін?»

Підхоплююсь на ноги й за кілька кроків забігаю до туалету. Відкриваю кран, вмиваю обличчя й підхопивши кілька паперових рушників заходжу до туалетної кабінки. Минає ще десь хвилина чи дві й чую як заходить Софія зі «мною».

Ще трохи й двері кабінки відчиняються й заходжу «Я». Тут відбувається якийсь «стрибок» в мозку і нас дві зливається й події починають рухатися без участі Хроноса.

Викидаю мокрі паперові рушники, які так і тримала в руках, в кошик. Соня стукає у двері кабінки.

-  Що ти там так довго. Там всі нас чекають, - кличе подруга.

-  Зараз, мене щось нудить, боюсь, що в залі ще блювота почнеться, - зображаю вимучений голос.

-  То від стресу, - розуміюче кидає дівчина. – Я відійду до них, а ти нікуди не виходь, - додає.

Софія йде до наших одногрупників, я підходжу до дзеркала в туалеті. Дивлюсь на себе, а перед очима миті, коли переходила через дзеркало в коридорі. Що це було? чому так сталося? Мене розсекретили? Як себе вести з Давидом, та й з Владленом?

«Зупинися! Не накручуй себе. Поводься, наче нічого не сталося, а там побачиш» - приводить мене до тями Бодька. А й справді! Чому я запанікувала? «Це вплив цього утрудненого переходу. З’ясуємо все» - розважливість моєї нишпорки діє, ніби відро холодної води.

Швидко поправляю макіяж й не чекаючи Соні рушаю до залу. Мене зустрічають співчутливими посмішками. Давид підхоплюється, відсовує стілець, щось стиха питає. Він – сама люб’язність й увага. От лицемір! На автоматі відповідаю, вимучено посміхаюсь.

Досить скоро ми починаємо розходитись. Давид везе спочатку мене, потім – їде з Софією. Підіймаюсь у квартиру. Мама вже вдома й не сама. Вони з Владленом на кухні. Він сидить, відкинувшись на спинку диванчика й тримає в руках горнятко з кавою.

Заходжу й вітаюсь з ними. Мама підіймається, цілує мене в шоку й зазирає в очі.

-  Доню, щось сталося? – мама великим пальцем стирає якусь порошинку з мого лиця.

-  Мене образили, - вирішую скрізь дотримуватися версії, яку «втиснув» мені в голову Давид.

Сльози несподівано зриваються з очей, Владлен простягає серветку. Мимохіть зиркаю на нього й помічаю цікаве не стикування – на обличчі співчуття, а очі як сканери. Крутнувшись, йду до ванної, мама, вибачившись перед Владленом, поспішає за мною.

У ванні розповідаю (вже вкотре) добре завчену версію подій, підсунуту Давидом. Мама схвильована сама, водночас заспокоює мене. Дістає із шафки аптечку й дає заспокійливе. Удаю, що випила, натомість схиляюсь над раковиною й пускаю пігулку за водою.

-  Йди до себе, вже час спати, - обіймає мене, - завтра вранці все здасться не таким жахливим. Добраніч, - вона сумно усміхається.

Мама йде до Владлена, я ж – у свою кімнату.  «Я б переглянув відео з камер» - озивається Бодька. Мене наче струмом прошиває. Мало мені на сьогодні пригод, так ще й на відео, мабуть, якийсь сюрприз є.

Мелькає думка про маму та Владлена…, але відкидаю її. Чую голоси в коридорі, потім звук вхідних дверей. Отже, Аристархович пішов і мама загляне до мене. Швидко опиняюся в ліжку, залишивши ввімкненою настільну лампу.

Чую мамині кроки за дверима й заплющую очі, вдаючи, що сплю. Вона тихо входить в кімнату, підходить до ліжка й легенько поправляє ковдру. Вимикає лампу й виходить, прикривши за собою двері.

Одразу підхоплююсь на ноги й вмикаю ноутбук. Відкриваю записи з камер і ось воно! На записі з камери у вітальні, яка захоплює частину кухні відкриваються події, на які натякав Бодька. Ось ми з мамою йдемо до ванної, а Владлен дістає телефон й швидко набирає когось.

-  Вона прийшла й плачучи розповідає те, на що ти її запрограмував, - з насмішкою розповідає Аристархович.

-  … (він слухає, що йому відповідають, але мені не чутно)

-  Більше, щоб такого не було! – Люто, пошепки гаркає Владлен. – Ти втратив стільки енергії, тепер кілька днів необхідно для відновлення.

-  … (знову слухає)

-  Сіяра зовсім страх втратила, - знову зі злістю кидає чоловік, - надумала розгулювати цивілізаціями. Але її батько вже вжив заходів.

-  … (його обличчя кривиться в скептичній гримасі у відповідь на те, що він слухає)

-  Вона тобі збрехала, що загубила «Картку переходу». Її засікли при повторному переході й повідомили батькові. Батько встиг заблокувати картку, - вже спокійніше ділиться інформацією Владлен. – Картку знайшли біля самого дзеркала, а Сіяри не було.

-  … (Аристархович ледь киває головою слухаючи співрозмовника)

-  Сіяра заявляє, що після того, як ти повернув її до Імперії, вона нікуди не «мандрувала», - фиркає й піднявшись на ноги визирає в коридор. – Бреше! Шкода, що вона донька герцога і ми не можемо застосувати всі методи дізнання.

-  … (він киває погоджуючись слухаючи відповідь)

-  Герцог закрив її у своєму маєтку. Її стережуть, - Владлен знову сідає на стілець. – Поки хай так залишається, а після твого дня народження зі всім розберемося, - тихо додає.

То ось чому виникли проблеми з переміщенням! Повне розуміння того, що відбулося при переміщенні приносить страх. А якби картку заблокували раніше? Якби Бодька мене тоді не підігнав? «Ти мене врятував. Дякую» - з вдячністю звертаюсь до Бодьки й чую його задоволене сопіння.

Занадто багато інформації призводить до емоційного зриву.