Розділ ХLІІІ

Мира / Мирослава

Ми стоїмо один навпроти одного й між нами виникає якийсь невидимий дуже тонесенький сріблястий потік енергії. Еліас підіймає повіки і його ніжна синь відбивається в моїй душі. На мить завмираємо, потім одночасно струшуємо головами.

-  Ти ж не спроста це все зробила, - поглядом вказує на місця куди я приклеїла нігті.

-  Не спроста, - видихаю й теж переводжу погляд на його торс.

Нігтів уже немає. Тільки прозорі п’ять краплинок чи то слини, чи то розчиненої оболонки, адже нігті були вкриті прозорим «лаком». Дивуватися немає коли, маю ще пустити в дію ресурси нігтів лівої руки.

-  Мені стало набагато краще, сильнішим став почуватися, коли ти очистила проміжки між тими нитками «кокона», - Еліас знову торкається моєї руки. – Вдається незначно відгороджуватись від негативу цих тіней. Що буде цього разу?

-  Якщо все вийде, як розраховано, то в тебе зникне цей «кокон», який на тебе «одягли» імператор з твоєю матір’ю, - не встигаю договорити, як в коридорі чується шум.

Використовую захист «Сховай мене», а Еліас швидко лягає на ліжко, закидає руки за голову й заплющує очі. В кімнату заглядає його матір у супроводі охоронця, який заходить, та залишається біля дверей. Вона майже навшпиньках рухається ближче до сина, але побачивши його заплющені очі зупиняється.

«Миро, може нігтиком «пригостиш» того охоронця? Він «допоможе» й іншим «подарунки» отримати» - Бодька проявляє ініціативу. «Чому б і ні?» - мені сподобалась ідея мого нишпорки.

Швидко опиняюсь біля дверей (як добре бути невидимою, іноді), дихаю на нігтик лівої руки, відчеплюю його та змочую слиною. Потім тихенько присідаю й кладу на поріг мій «гостинець».

Встигаю й іще один ніготь покласти, поки жінка стоїть біля ліжка. Еліас лежить розслаблено, може здатися, що спить. Вона різко повертається й так само тихо виходить з кімнати. Не встигаю помітити, хто з них наступив на нігті, але обидва вони зникли.

Якусь хвильку слухаємо, як віддаляються кроки. В мене вже відчеплена решта три нігті, залишається лише змочити слиною. Що й роблю, потім обережно ледь прочиняю двері й прислухаюсь. Не почувши й шереху, викидаю ті нігті в коридор й не помічаю, як Еліас опиняється в мене за спиною.

-  Ти хочеш сказати, що моя матір доклала рук, щоб я перебував в такому стані? – він повертається до початої розмови, при цьому ніжно, але разом з тим твердо, бере мене за лікоть й повертає до себе обличчям.

-  Так, підслухала розмову. Твоя сила у зв’язаному стані, хоча ще десь років десять тому вже мала розкритися, - скоромовкою видаю йому інформацію. – Але твій вітчим шукав шляхи, як забрати твій дар собі, тому «зв’язав» його.

-  Щоооо? – тихим вигуком реагує Еліас.

-  Так. В нього не було механізму передачі сили від чоловіка до чоловіка, - смикаю плечем. – Зі мною простіше, мене заміж за Нуара мають вижати й під час шлюбного ритуалу силу заберуть. А те, що я, швидше всього, не зможу вижити після цього, для них не проблема, - саркастично додаю.

-  Скільки ж всього пройшло повз мене, - Еліас затискає скроні долонями.

«Миро, ти затримуєшся. Вже час повертатися» - нагадує про себе Бодька. Дійсно пора, але ще не все сказала, що планувала.

-  Мені вже треба поспішати, інакше не виберусь звідси, тому слухай і запам’ятовуй, - починаю говорити голосніше.

Далі розповідаю Еліасу про плани Дамірана забрати в нього дар, використавши його матір. Не забуваю про викрадені в Триєдиних закляття, про ті, що чула. А, можливо, є ще. В кінці розповідаю про те, які плани на мене мають Нуар з батьком.

Детально розказую про свої відчеплені нігті, які й не нігті зовсім, та який повинен бути результат цього всього. Попереджаю, щоб приховував зміни, які з ним мають відбуватися.

Він стоїть трохи ошелешений, уважно слухає. В кінці моєї розповіді підходить впритул й міцно обіймає, пригортаючи до грудей. Завмираю на мить, а потім рішуче відсторонююсь.

-  Мені пора, - роблю крок назад, не відриваючи погляду від ого синіх очей. – За їх планом я маю потрапити сюди на день народження твого брата, тобто на день зимного сонцестояння. Може на кілька днів раніше.

-  Тепер я знаю, що маю робити, - озивається Еліас.

-  Тільки будь обережним, бо ти тут сам. Спробуй пробратися до кабінету Хранителя, можливо там є відповіді й на інші твої запитання, - подаю йому ідею.

«Миро, поквапся. Попереджають, що нам треба повернутись до опівночі» - хвилюється Бодька. «Треба ще знайти перехід» - його хвилювання передається й мені. «Є дещо на приміті. Ходімо» - він підганяє мене.

Накидаю на себе захист невидимості й виходжу в коридор. «Пам’ятаєш, як ти минулого разу йшла до Еліаса. Там де східці? Там, як повертати, на стіні висить велике дзеркало. Ще більше, ніж в ресторані».

Швидко рухаюсь в знайомому напрямку й помічаю, що східцями до нас підіймаються двоє охоронців. Притискаюсь до стіни й ловлю себе на думці, що була б рада, якби вони пройшлися по тих «нігтиках», які я розкидала.

Вони минають мене. Спішу до сходів, спускаюсь ними вниз і помічаю величезне дзеркало. Не знімаючи захисту невидимості, притискаю «Картку переходу» до дзеркала й помічаю, як змінюється його поверхня.

Роблю крок в дзеркало й знову шум вітру, мигтіння вогників, але швидкість переміщення потроху знижується, немов якась плівка перед грудьми натягується.

Залишилось ще зовсім трішечки до переходу у свій світ, а рух стає вже дуже повільним. «Клич на допомогу, чого мовчиш?!» - гаркає до мене Бодька і я підкорююсь.

«Допоможи мені» з останніх сил формую послання до ЛЮБОВІ й вона приходить на допомогу. Мене до переходу починає тягнути якась зовнішня сила, немов пилотяг ввімкнули за дзеркалом в ресторані й витягують мене.

Структура дзеркала, якась аморфна. Першою назовні вивільняю ліву руку й відчуваю, як мене за неї смикають. Затамувавши подих лечу крізь дзеркало й падаю на підлогу в коридорі ресторанчика.