Розділ ХХХІV

Мира / Мирослава

Жінки якусь хвильку сидять нерухомо, тільки переглядаються між собою. Розумію. Як розумію і те, що моя ідея може здатися, навіть фантастичною. Але колись багато, що здавалось фантастикою.

-  Організуйте мені зустріч з вашим вченим-генетиком, і чим швидше, - наполягаю на своєму, не вдаючись у подробиці. – І так, з моєю головою все гаразд, не надумайте зайвого.

-  В деталі не посвятиш? – не втримується Доброчесність.

-  А ви в генетиці обізнані? – не втримуюсь від зауваження. – Я буду розмовляти зі спеціалістом, і це в наших спільних інтересах.

-  Щось мені підказує, що ти чогось не договорюєш, - не питає, а стверджує бабуся.

-  У моїй голові зараз все на рівні інтуїції, - ледь стримуюсь, щоб не сказати зайвого.

«Обов’язково було фиркати?» - Бодька хоче, щоб я була більш стриманою. «Чим менше людей знає, тим кращим й ефективнішим буде результат» - фиркаю до нього. Доброчесність зникає.

Якщо зустріч організують швидко, то доведеться заночувати у бабусі. Думаю мама буде не проти. В цей момент вхідним дзвінком озивається мій телефон. Давид. Зараз ще на ньому відірвусь, кудись треба накопичений стрес подіти.

-  Миро, я вже під’їхав, - його вдоволення собою, здається зараз вихлюпне з телефону.

-  Куди під’їхав? -  невинним голосом цікавлюсь.

-  Уже біля твого під’їзду, - в голосі прослизає ледь помітне невдоволення. – Як ми домовлялися.

-  Ми про щось домовлялися? – намагаюсь відтворити природний подив.

Ледь втримуюсь, щоб не зірватися з цієї ролі й не розсміятися вголос. Бабуся спостерігає за мною, завмерши посеред кімнати. Прикладаю палець до вуст, натякаючи, щоб мовчала.

-  Миро, ти чого? – в його голосі з’являється натяк на роздратування. – Ти ж сама хотіла, щоб ми втрьох прогулялися.

-  Прогулялися? - я вже повністю вростаю в цю роль і здивування в голосі таке, що сама собі вірю. – Не пам’ятаю… В мене голова трохи розболілася. Та й взагалі…

-  Що взагалі, - занадто швидко перепитує Давид.

-  В мене три дні «випали» з голови, - роздратовано гиркаю в слухавку. – Нікуди я не йду. Без мене, - додаю й перериваю виклик.

«Стало легше?» - ну як же без Бодьки. «Не дуже» - мене накриває втома. Бабуся пропонує прилягти поки чекаємо відповіді від Триєдиних Богинь. Та я не збираюся байдикувати.

Переглядаю в інтернеті статті, які містять хоча б натяк на вплив магії на ДНК, з яких складаються хромосоми будь-якого живого організму. Дещо знаходжу, правда більше те, що пишуть екстрасенси, ніж дослідники. Періодично зиркаю на годинник в очікуванні реакції Триєдиних.

 І вона приходить. Вірніше, з’являється НАДІЯ разом з досить молодим чоловіком. По земним міркам, більше ніж тридцять п’ять я б йому не дала. Те, що його привела НАДІЯ, вселяло в мене надію на те, що щось має вдатися, але…

Наштовхуюсь на зарозумілий вигляд прибулого й розумію, що легко не буде. Він змірює мене поглядом, а потім зиркає на НАДІЮ, питально піднявши брову, мовляв, «це що за непорозуміння ви мені показуєте?». НАДІЯ ніяк не реагує. Ну, що ж, доведеться ставити його на місце мені самій, якщо так.

-  Ввічливість передбачає, що прибулі мають вітатися, - теж міряю його відверто байдужим поглядом.

-  Ми не в гості прибули, - ледь не фиркає чоловік. – Мене відірвали від серйозних досліджень.

-  Ваші дослідження пов’язані із тим, щоб допомогти у протистоянні з Тінями? – моє обличчя кам’яне, інтонація натякає на сумнів.  

-  При чому тут…, - примружується генетик.

-  Чи може ви досліджуєте, як лікувати смертельні хвороби, які виникли через вплив Тіней? - з крижаним спокоєм перебиваю його.

-  Які хвороби? – вирячує він очі.

Не чекаю від нього жодної розумної реакції. Чомусь приходить впевненість, що до мене відправили когось, типу студента першого курсу. Замість того щоб мене хоча б вислухати, він всім своїм виглядом хоче вказати на те, що я дилетант.

Так, я не розуміюся на генетиці, але ж можна мою ідею перевірити, або пояснити її можливу абсурдність. «Що ти з нього візьмеш, він не той, хто тобі треба. При наявності таких вчених і досягнень не буде» - озивається Бодька. Це підсилює впевненість в моїй правоті щодо цього «вченого».

-  Він стоїть на вищому ранзі в ієрархії вашого Королівства, ніж Ви? – звертаюсь до НАДІЇ.

-  Ні, - вона ледь хитає головою.

-  То чому Ви зі мною спілкуєтесь, як з рівною, а він намагається показати свою перевагу переді мною? – запитую в НАДІЇ, при цьому не відводжу погляд від генетика.

-  Та хто ти така? – миттю закипає чоловік, не даючи НАДІЇ сказати ні слова.

А це вже повна неповага до Богині. Він що, безсмертний, чи має якогось важливого заступника?

-  Ваші дії, вірніше ваша бездіяльність, тільки на руку Тіням, - знизую плечима. – І тепер я не знаю, чи можна перед ним озвучувати свою ідею, - оглядаюсь до НАДІЇ.

Обличчя прибулого стає червоним від роздратування й розгубленості. Він плямкає губами, немов щось хоче сказати, але, мабуть, не знаходить потрібних слів. Тільки його важке дихання наповнює кімнату.

Знову зиркаю на НАДІЮ, Вона задумливо мовчить, потім робить непримітний кивок головою і чоловік зникає.

-  Трохи важко з цими вченими, - видихає вона. – І чим нижчий освітній ступінь, тим крутішими вони хочуть здаватися, - додає.

-  Мені дійсно треба поспілкуватися із розумним вченим, - переконую її, - і, можливо, ситуацію можна буде швидше владнати. Нагадую, що часу у нас дуже мало.

Чи вдасться Мирі зустрітися з вченим?

Хто ще прийде їй на допомогу?

Про це читайте далі.

Дякую за підтримку.❤️❤️❤️

Всім добра і позитиву.

Ваша Ніка. ❤️❤️❤️