Розділ ХХХІІІ

Мира / Мирослава

Ви коли-небудь прокидалися від жахіть? Ось так і стається зі мною, коли приходжу до свідомості. Головний біль віддає у все тіло. Очі розплющити несила. Мене одразу накриває розмова двох чоловіків, які не підозрюють, що я їх чую. Намагаюсь не пропустити жодного слова.

-  Вона знову буде три дні спати? – впізнаю голос Нуара.

-  Ні, ще трохи й вона має отямитись, - тільки буде відчувати слабкість і в неї випаде три дні життя зі свідомості. Може мати з пам’яттю проблеми, - а це вже говорить імператор.

-  Тоді йди звідси, не хочу, щоб вона знала, що ми родичі, - голос принца віддаляється від мене.

-  Піду, мені ще свого «двійника» замінити треба. Легенду, про те, чому вона тут, вже вигадав? – саркастично кидає монарх й чути, як зачиняються двері.

«Бодько, ти де?» - тривожусь за свого нишпорку. «З тобою» - він озивається майже з ніжністю. «Ми вже на Землі?» - уточнюю здогад. «Так. Ти все пам’ятаєш?» - тривожиться він. «Пам’ятаю» - заспокоюю його.

Розплющую очі й веду поглядом по кімнаті. Я лежу на дивані, в кімнаті схожій на кабінет. Мені це місце не знайоме. Перехід до Імперії Тіней був у кафе. А зараз я де? Нуар, чи тут він Давид, помічає, що я отямилась і з перебільшеною турботою кидається до мене.

-  Як ти себе почуваєш? Ти впізнаєш мене? – Давид охоплює мою руку своїми долонями, струшую ті долоні, на що він реагує витягнутою фізіономією. Він дуже правдоподібно грає свою роль.

-  В тебе руки холодні, а мене й так морозить й голова дуже болить. Що зі мною? Де це ми? – понад силу витискую із себе слова.

В мене дійсно погане самопочуття. Хочу додому. Десь там якась тінь протягом цих днів зображала мене. А мама? Як вона?

-  Ми в кафе, - смикає плечем Давид, - у нас дружня вечеря. Тобі раптом стало погано й адміністратор цього закладу виділив свій кабінет, щоб надати допомогу.

-  А інші наші друзі ще тут? – продовжую допит.

-  Ні, ми були вдвох, сьогодні ж понеділок, а не п’ятниця, - він робить невизначений рух рукою. – Я запросив, ти погодилась.

-  Я погодилась?... Як понеділок? – намагаюсь теж грати правдоподібно. – Хіба не п’ятниця?... Хочу додому.

-  Може до лікарні? – якось нехотя пропонує Давид, уважно спостерігаючи за мною.

Ледь хитаю заперечливо головою й повільно підіймаюсь на ноги. Давид уже поруч, легенько притримує за лікоть. Повільно рушаємо до дверей. Виходимо з кафе й сідаємо в машину Давида. За пів години я вже у квартирі.

І тут стається цікавий інцидент. Коли я відкриваю двері до своєї кімнати, на мене налітає напівпрозора тінь, від якої несе моїми парфумами. Вона прослизає ніби крізь мене і в цей момент в моїй голові відбиваються всі події, які були «зі мною» за час мого перебування в Імперії Тіней..

Отже, ця тінь матеріалізувалась в моєму образі, коли мене викрали. Стає аж смішно. Хранитель з імператором розраховують на мої проблеми з пам’яттю, а я навіть з тіні, яка мене грала, всі події зчитала. Цікавенько…

«Воліла б все забути?» - не може без саркастичної шпильки Бодька. Тільки хмикаю у відповідь. Мами немає. В моїй кімнаті безлад, якого ніколи не було. Сил прибирати немає зовсім, лягаю на незастелене ліжко й пишу мамі, цікавлюсь, де вона.

Відповідь від мами прилітає швидко: «Буду пізно. Лягай спати, не чекай мене». Я здогадуюсь з ким вона. Шкода, що не розуміє, як її дурять. Треба подумати над цією проблемою. Пишу бабусі Марині, що завтра приїду. Засинаю, не дочекавшись мами.

Вранці прокидаюсь ще до шостої. Самопочуття покращилось. Тихо вислизаю із кімнати й через нещільно прикриті двері маминої спальні заглядаю до неї. Мама спить. Повертаюсь до своєї кімнати й починаю наводити лад.

До сьомої вправляюсь й навіть готую на сніданок  яєчню, нарізаю овочі, заварюю чай. Ми снідаємо з мамою й попереджаю, що після пар хочу навідатись до бабусі Марини.

Коли з'являюсь в університеті, Софія, побачивши мене, кидається на шию й запитує, як моє самопочуття. З того, що я «витягнула» зі свого «двійника», знаю, що вчора мене не було на парах, бо за версією «двійника», погано себе почувала.

Давид сидить біля нас з Сонею, супроводжує нас, обідаємо разом. Хлопець пропонує ввечері всім трьом прогулятись, у відповідь виказую зацікавленість, якої насправді немає.

Після пар Давида викликали до викладача. Підозрюю, що татусь хоче його побачити. Попрощавшись із Сонею, біжу до автомобіля і рушаю до бабусі. Ні на яку прогулянку йти не збираюсь.

«А ти підступна» - іронічно нагадує про себе Бодька. «Думала, що покинув мене, що тебе не чути було» - фиркаю у відповідь. «Не бачив потреби для втручання» - спокійно реагує моя нишпорка.

У бабусі детально розповідаю про все, що зі мною сталося, потім відповідаю на її питання. Вона змушує по кілька разів все розповідати, вдаватися в деталі, навіть про те, які емоції я відчувала.

Коли бабуся завершила свій допит, прибуває Доброчесність. Одна. І все починається заново. На диво, я навіть роздратування від цього не відчуваю. Подорослішала я, чи змінилась?

-  У Королівстві Триєдиних вчені-генетики є? – моє несподіване запитання  заставляє жінок здивуватись.

-  Генетики? – перепитує Доброчесність, при цьому дивиться на мене таким поглядом, немов я не сповна розуму.

-  Так, генетики. Маю одну ідею, яка сподіваюсь дуже допоможе, але треба допомога генетиків. До того ж це має бути магічно обдарований генетик, - уточнюю і ловлю ошелешений погляд.  

Іноді найбільш неймовірні ідеї давали правильний результат. Дуже хочу, щоб моя ідея, виявилась вдалою.

Якими будуть наступні кроки Мири?

Що вона вигадала?

Про це в наступних розділах.

Дякую за підтримку.❤️❤️❤️

Всім добра і позитиву.