Розділ ХХХІ

Мира / Мирослава

Від того його проникливого погляду, здається всі нутрощі закручуються вузлом в суміші почуттів, та найбільше серед них провини. Те, що виражає його погляд вселяє в мене враження, що я його образила. А ще, почувши перед цим, як його матір коротко переказувала основні моменти його життя…

-  Ти прийшла, але…, - він гулко ковтає, - але ти мене боїшся.

Різко видихаю й знімаю прояв невидимості. Не звожу з нього погляду й помічаю, як після зняття мого захисту обличчя у нього світлішає. Його несмілива усмішка стає ширшою.

А Бодька щось мовчить… «Чекаю поки ви поговорите» - нарешті озивається моя нишпорка.

-  Я чекав, я знав, що ти прийдеш,- майже шепоче Еліас, залишаючись стояти на місці.

-  Знав? – мої пересохлі від хвилювання губи ледь виштовхують слово.

-  Знав, - хитає ствердно головою, - до мене іноді приходять пророчі сни.

-  Пророчі сни, - повторюю за ним.

-  Майже видіння. Кілька разів тебе бачив, - його сині очі наповнені ніжністю. – А ще, мабуть, спрацьовує генетична пам'ять.

«У тебе мало часу, Миро» - нагадує про себе Бодька. Смикаюсь з несподіванки. А думала, що звикла. «Не треба так сильно відриватися від основної мети» - пирхає на мою думку мій «наглядач».

-  Тобі когось підселили, – здогадується Еліас, побачивши моє смикання й зміну емоцій на моєму обличчі.

-  Звідки ти таке можеш знати, якщо тебе тут ув’язнили ще в дитинстві? – підозри нагадують про себе.

-  Звідки знаєш про моє дитинство? – смикає підборіддям чоловік.

-  Довго розповідати, якось іншим разом, - категорично заявляю.

-  Ще одне питання, - в його голосі чути наполегливість. – Чому боїшся наближатися до мене?

-  У твій силовий контур можуть зайти лише твої батьки, - чітко карбую слова. – У мене така інформація.

-  І ти, - тихо видихає він.

Від цього тихого «І ти» в мене збивається подих, чомусь хочеться плакати. Але не маю права витрачати час на зайві, на даний час, емоції. Потім. Все таке потім. Скарлет собі говорила, що подумає про труднощі завтра, але я не Скарлет, я все зроблю потім. Колись. А зараз потрібно думати, як всім забиратись звідси.

 Хоча для мене це поки що не проблема, мене через два дні перемістять знову на Землю. А як же Еліас?

Згадую, що поки що користуюсь лише подарунком ВІРИ, який тут мене постійно ховає від зайвих очей. Може час використати ще й інші подарунки? Адже ще є «Допоможи мені» від ЛЮБОВІ й «Зміни мене» від НАДІЇ.

«Дивлячись, що збираєшся зробити» - нагадує про себе Бодька, але Еліас відриває мене своїми словами.

-  Ти не проти,  якщо я наближуся до тебе, Миро? – він протягує до мене руку, а в голові мелькає думка про те, що він знає моє ім’я. Звідки?

Мабуть, все про що подумала виражено на обличчі, бо він одразу зчитує мої думки.

-  В снах звучало твоє ім’я, - чоловік робить до мене крок і я силою волі утримую себе на місці.

Він продовжує наближатись, силовий контур торкається мене і я заплющую очі, очікуючи якихось несподіванок. Але нічого не відбувається. Поволі підіймаю повіки й бачу, що знаходжусь в межах його силового контуру.

Еліас торкається моєї руки й ніби струм проходить вздовж мого тіла. В мене таке враження, що мій світлий дар впізнав його, такий же світлий дар.

-  Ти можеш мене торкатися? Взагалі, когось ще торкатися можеш? – цікавлюсь мимоволі, а в голові уже намацую варіанти.

-  Торкатися можу тільки тих, кого впускає мій силовий контур, тобто батьків і тебе. Покидати палац не можу, бо стоїть обмежувальний контур, - пояснює чоловік. – Ти ж мій «кокон» бачиш?

-  Бачу. А пошкодити його можна? – продовжую допитуватись.

-  Пошкодження можуть відчути. Даміран, думаю, відчує і не знаю, що ще вигадає, - знизує плечима Еліас.

Замислююсь на мить. «Кокон утворений із павутиноподібних ниток, отже між ними мають бути проміжки» - адресую питання до своєї нишпорки. «Так, вони є, але мізерно малі» - миттю відгукується Бодька.

-  Між нитками твого «кокона» є проміжки, - звертаюсь до Еліаса, напружую при цьому свій ментальний зір, - але таке враження, ніби вони слизом залиті.

-  Так, це з цих павутинок за всі роки якісь мікрокраплі виділялись, - Еліас не може зрозуміти куди я хилю.

Я ще й сама до кінця не впевнена, але звідкись з’явилося бажання «очистити» ті павутинки від бруду. Я ж дівчинка, тому прибирання для мене звична справа. Але без допомоги не обійтись.

Вирішую активувати подарунок ЛЮБОВІ. «Допоможи мені» - спрямовую свій заклик до ЛЮБОВІ й подумки формую свій запит: «Очистити проміжки кокона».

А далі в голові зринають команди: «Еліасу не рухатися»; «Стій обличчям до нього»; «Сприймайте все спокійно».

Переказую все чоловікові. Бодька мовчить, навіть не реагує на мої провокативні щодо нього думки. Приходить усвідомлення, що, мабуть, щось суттєве буде відбуватися і він не хоче налякати або роздратувати.

Ми виконуємо рекомендації й починається дивний … ну, нехай буде… процес.

Що це за процес? Чи не буде негативних наслідків?

Про це в наступному розділі.

Очікую на те, що ви поділитесь своїми думками.❤️❤️❤️

Всім добра і позитиву.

Ваша Ніка. ❤️❤️❤️