Розділ ХХVІІ

Мира / Мирослава

Бодька мовчить і не втручається в мій процес мислення, отже йому, поки що, немає що доповнювати. А думки, немов скажені коні, летять наздоганяючи одна одну. Намагаюсь швидко розкласти їх по поличках.

Отже, «залишитись в живих» для мене не заплановано. Майже. Давид не проти, щоб я деякий час побула його дружиною. Та, знаючи його легковажне ставлення до дівчат, припускаю, що він лише додасть плюсик у свою «колекцію» амурних перемог.

Але найбільше мене зацікавило, кого ж вони тут утримують і чому так бояться моєї з НИМ зустрічі. «Може мені ментально підселитися до когось із них, щоб дізнатися більше?» - мовчазне питання уже до Бодьки.

«Спробуй, адже вони не відчувають тієї магії, яку тебе навчила бабуся» - відзивається він. І я пробую. Відчуваю, що зараз найближче до мене знаходиться Давид. А може його й не Давидом звати. Його імені не звучало. Взагалі жодних імен не звучало. А вони ж мають бути.

Ментально прикріплююсь до Давида. Бачу, що він йде коридором вздовж кількох дверей. Біля одних зупиняється й тихо стукає. Чутно «Ввійдіть», мовлене жіночим голосом. А це вже цікаво.

 Давид заходить в кімнату обставлену в насичено синіх тонах. Біля нічного столика, в сукні кольору гіркого шоколаду, сидить жінка. Хоч сукня й вільного крою, але видно, що жінка струнка й гарна. Виглядає вона десь більш ніж на сімдесят земних років.

Побачивши Давида вона підхоплюється на ноги й майже біжить до нього.

-  Сину, ти повернувся, - кидається йому в обійми. – Ти привіз для мене гарні новини? – відхиляється й вглядається йому в лице.

-  Так, я повернувся не сам, але це лише, як кажуть «попередній результат», - він вдивляється в обличчя матері, немов вивчає його.

-  У мене залишилось мало часу, сину, - глухо кидає вона й повертається на пуф, на якому сиділа. – Земні жінки мають обмежений вік.

-  Так, і в тебе додалось ще більше зморшок, - з жалем озивається Давид.

-  Та що зморшки. Мене покидають сили, - вона з жалем дивиться на свої руки. – Та й чоловік…, - вона замовкає не закінчивши фразу.

Давид підходить до вікна. Деякий час мовчить, немов збирається з думками або вирішує, що сказати, а що приховати.

-  Батько зробить все, щоб ми отримали безсмертя, адже його статус похитнеться, якщо тебе не стане, - Давид сідає на дивані.

-  Так, він турбується лише про статус. Якби він мене кохав…, - вона не встигає закінчити речення, тому що Давид її перебиває.

-  Мамо, не вигадуй! Кохання не існує. Це гарна «обгортка» зі слів для зваблення дівчат за межами нашої цивілізації, - саркастична посмішка, майже насмішка, розтягається на його фізіономії.

-  Нуаре, сину, шкода, що ні ти, ні батько, та й жоден житель Імперії Тіней не може пізнати це прекрасне почуття, - з глибоким сумом озивається жінка.

Давид, чи то пак, Нуар, довго дивиться на матір, в очах з’являються іскорки  злості. Він підтискає губи й підносить підборіддя, немов кидає виклик матері.

-  І багато тобі дало твоє, так зване, кохання? – Нуар підривається на ноги й починає ходити кімнатою. – Чому твій коханий не залишив тобі безсмертя після того, як ти від нього пішла до мого батька?

-  Безсмертя я могла мати, тільки перебуваючи з ним у подружніх стосунках, - гірко видихає його матір. – Після моєї зради він не міг бути зі мною, тим більше, що я забрала з собою його сина Еліаса.

То виходить, що у Давида, тобто в Нуара ще є старший брат? Від іншого чоловіка? Цікаво, де ж він? «Слухай, щоб нічого не пропустити!» - Бодька, як завжди, у своєму репертуарі. Нуар тим часом підійшов до столу, налив з графина в склянку воду й з жадібністю випив.

-  Ти мені ніколи цього не розповідала, - він стає перед матір’ю, руки в кишенях штанів. – То виходить, ти таємно забрала Еліаса в його батька?

-  Так. Мене ж переконав, твій тато, тобто Даміран, що я йому потрібна, стану його єдиною жінкою, буду матір’ю його спадкоємця, - жінка ховає обличчя в долонях. – Збрехав…

-  Чому ж збрехав? Ти дійсно мати його єдиного спадкоємця, моя мати, - жорстко кидає Нуар. – А щодо інших жінок, так то не бери в голову. Тим більш, що ти скоро станеш безсмертною, молодшою, красивою. А ще ти ніколи не згадувала, хто батько Еліаса.

-  Не маю права називати. Його статус набагато вищий, ніж у твого батька. Та й безсмертя я мала тільки поряд з ним, - жінка встає, охоплює себе руками, дивиться в очі сина. – Скажу лише, що Триєдині Богині є, можна сказати, двоюрідними сестрами твого старшого брата.

Нуар тихо присвистує, хитає в подиві головою, не відриваючи погляд від своєї матері.

-  І як ти могла йому зрадити? - майже пошепки витискує із себе. – Кажеш, що кохала його?

-  Я й сама не зрозуміла, як це сталося, - жінка видає щось схоже на схлип. – я тоді з Еліасом на Землі була, у батьків. Випадково зустріла твого батька  і якось так трапилось…

-  Хм… Щоб мій батько щось робив випадково? Не вірю в такий випадок, - фиркає Нуар.

-  Виглядало, ніби випадково. Зізнався в коханні, дуже турбувався про Еліаса, - виправдовувалася вона скоромовкою. – Це тепер розумію, що не кохав, бо не знає, що таке кохання.

Повисає мовчання. Здається кожен з них аналізує сказане, та й не сказане також. Нуар затискає руками вилиці й нервово рухається кімнатою.

-  Еліас… Хм… Швидше за все, йому потрібен був Еліас, - задумливо видає хлопець. – Мій брат є носієм могутнього світлого дару.

-  Можливо…, - задумливо тягне жінка. – Даміран вмовив мене, щоб ми «одягли» на Еліаса великий магічний ковпак, невидимий для інших. Ще тоді, коли він був маленьким.

-  Щоб стримувати його силу, - здогад пронизує Нуара. – Для цього потрібна була ти, адже доступ в його силовий контур мали лише ти і його батько.

Ситуація стає ще складнішою.

Що ж далі?

Діліться своїми думками. ❤️❤️❤️