Розділ ХХІV

Мира / Мирослава

Мама робить невелику паузу, немов ще глибше занурюється у спогади. Боюся зробити якийсь рух, щоб не потривожити її думки. Тим часом вона продовжує.

«…Мене одразу відправили в обласну лікарню, де лікарі дивились на мене, як на ще одне диво світу. До мене навіть приводили інтернів. Майже всю вагітність я провела в лікарні. За мене тривожились і рідні, і лікарі, а Всеволод, здавалося, готовий був небо прихилити.

Та хоч би що там було, я була найщасливішою жінкою, коли змогла пригорнути тебе до грудей. Тато теж, здавалось, літав від щастя. За всі прожиті разом роки, я жодного дня не пошкодувала про те, що вийшла за нього заміж.

Я й зараз про це не шкодую. Тільки до тепер боляче, що він пішов, залишивши наостанок ту записку.  Досі не розумію, що тоді сталося, чому він пішов. І якби не ти, я б з глузду з’їхала.

А розповідати тобі про все, не давала образа. Знаю, що зі своєю колишньою свекрухою я повелася погано. І це теж через образу на Всеволода. Зараз я була б не проти, щоб з нею бачитись, але не знаю як зробити перший крок…».

Мама підіймає на мене мокрі очі й в них стільки болю… Ривком кидаюсь їй в обійми й ми плачемо разом. Як же хочеться її втішити, розповісти все, але не можу, бо кожне слово, яке я промовляю, може бути зчитане тими поганцями.

І хоч розмова була важкою, перш за все, для мами, але ми мали поговорити, щоб краще розуміти одна одну. Ми сидимо обійнявшись. В кімнати царює тиша. Але це хороша тиша, та яка об’єднує.

-  Сподіваюсь, ти будеш не проти мого спілкування з бабусею Мариною? – моє тихе питання порушує ту тишу.

-  Вирішуй сама, - мама тісніше пригортає мене до себе.

-  Думаю, вона буде не проти, якщо ти повернеш ваше з нею спілкування, - намагаюсь переконати її.

-  Звідки така впевненість? – зі смішком цікавиться ненька, на що я тільки стинаю плечима.

Ми ще майже годину сидимо обійнявшись, потім йдемо спати. Заходжу до кімнати, почуваюсь наче вичавлений лимон. Знесилено опускаюсь на ліжко. «Сподіваюсь, ти зробила правильні висновки щодо мами?» - неочікуване питання звучить в голові. Бодька! А щоб тебе! Я знову забулася, що ця нишпорка поряд.

-  Не сумнівайся, я знаю, що таке людяність й що таке вдячність. А головним є те, що я люблю свою земну матусю, - чомусь шепочу у відповідь.

Очікую на якісь зауваження від Бодьки, але він мовчить. Ну й добре, мені теж помовчати хочеться. Вся інформація, яку розповіла мама ще крутиться в голові. Після відвідин ванної швидко засинаю.

Вранці встаю раніше від мами й готую її улюблений сніданок – омлет з овочами. Мама заходить на кухню й з вдячним поглядом пригортається до мене.

А далі дні полетіли зграйкою полохливих пташок. Почався жовтень. Ми з одногрупниками продовжили традицію неформальних зустрічей. Кожної п’ятниці ввечері ми збиралися разом, щоб посидіти, поспілкуватися. «Шаттен» став нашим улюбленим місцем, та й ціни тут були не дуже високі.

Давид був душею компанії. Здавалось, що це він об’єднав нас усіх. Завжди був толерантним, ненав’язливим. І якось я звикла до його присутності, як в аудиторії, так і в компанії. Більше не проявляв до мене надмірної уваги, не пропонував підвезти.

Владлен, здавалося, також заспокоївся, більше не проявляв жодної агресії чи авторитаризму. Випадково у бесіді з Євою Мстиславівною виявила, що вона взагалі не пам’ятає про неприємну ситуацію з моїми тестовими завданнями.

Бодька підказав, що в її пам’яті немає такої інформації. Скидалося на те, що її пам'ять піддалася корекції й тепер вони з Владленом спокійно ладнали як колеги.

Мама ж, пам’ятаючи мою реакцію на Владлена і його поведінку, більше не запрошувала його до нас додому. Знаю лише, що вони двічі зустрічались в кафе. Я кожні вихідні їздила до бабусі Марини, здобувала практичні знання.

В середині жовтня я привезла до нас бабусю Марину й залишила їх з мамою наодинці. Вони обидві були мені вдячні, й наскільки я зрозуміла, помирилися.

Тридцять перше жовтня випадало в п’ятницю і ми з одногрупниками, як і кожної п’ятниці, пішли до улюбленого ресторанчика. Від Бодьки прилетів коментар «Краще б ти вдома посиділа», але я відмахнулась від нього, хотілось побути з друзями.   

Софія пропонувала одягнути костюми, але хтось висловився, що в ресторан так не ходять. В ресторанчику, як завжди, затишна атмосфера, багато розмов, жартів.

Йдемо із Софією до дамської кімнати. За декілька хвилин заходять ще дівчата і я вирішую зачекати подругу в коридорі. Підхожу до того старовинного дзеркала, щоб оглянути себе й боковим зором вловлюю наближення Давида.

В голові голос Бодьки: «Миро!». Струшую головою, щоб Бодька замовк, бо Давид вже поряд й звертається до мене.

-  А ти красуня, - він стає позаду мене й ми разом дивимось в дзеркало.

-  Це погано? – в моєму голосі чути грайливі нотки.

-  Та ні, навпаки, - на обличчі Давида тягнеться широка посмішка. – Ти пообіцяла, що наступного разу підеш зі мною. Цей наступний раз настав.

В тілі з’являється важкість, навіть кліпаю, докладаючи зусиль. Помічаю, як поверхня дзеркала взялася хвилями. Давид кладе свою руку мені на талію й легенько підштовхує прямо у дзеркало. Ми проходимо крізь нього і в цю мить в голові голос Бодьки: «Ох, Миро…». А далі – темрява…

Ось і дії Давида.

Що чекає Миру?

Про це в наступних розділах.

Дякую, що читаєте і за підтримку. ❤️❤️❤️

Всім добра і позитиву.

Ваша Ніка. ❤️❤️❤️