Розділ ХХІІІ

Мира / Мирослава

Рішуче струшую головою й відкидаю цю думку. Це результат маминого вибору, її рішень, вчинків і все це впливало й на мене. По різному, не завжди позитивно, та від негативу вона мене намагалась вберегти. Мама не відводить погляду. Очі сухі, сліз, мабуть, не було. Це погано, отже плаче душа.

-  Доню, - голос у мами хриплий, ніби не її, - нам треба поговорити.

-  Треба, - хитаю погоджуючись головою. – Коли?

-  Краще зараз, - мама складає долоні й затискує їх між колінами. – Не хочу до завтра чекати.

-  Гаразд, - опускаюсь біля неї на диван, але не торкаюсь, відчуваю її напругу.

-  Тільки розмова буде довгою, - вона охоплює себе руками, ніби їй холодно.

-  Я тебе слухаю, - повертаю голову до мами.

Мама якусь хвильку мовчить, ніби збирається з думками, а потім гучно видихає.

-  Я лише прошу тебе, не роби поспішних висновків, не суди мене, - тихо починає, - щоб потім не шкодувати, як я зараз багато про що шкодую.

Мовчки схиляю голову. Я й не планую її осуджувати, просто хочу зрозуміти. А далі мама починає розповідати про себе. Як познайомилась з батьком, як попри все вони одружилися, як раділи коли народилась я.

 Потім про несподіване батькове рішення розлучитися, її образу й необдумані рішення через неї. Розповідає наскільки важко було стати для мене і мамою, і татом. Слухаю, спочатку усміхаючись, а потім проймаюсь маминим болем.

Десь на краю свідомості, частково її розумію, а частково з деякими її рішеннями не згодна. Та все ж мовчу. Слухаю. Не хочу перебивати. Мама замовкає, розповівши історію до кінця, але те, що мене найбільше цікавить, вона не озвучила. Що ж, спробую розпитати.

-  Ти говорила, що досить довго відмовлялась виходити за тата заміж, попри те, що дуже його кохала, як і він тебе, - намацую правильну для мене «стежку» в розмові. Сподіваюсь, вона виведе до бажаної інформації.

-  Так, - шепоче мама, по щоці котиться тиха сльоза.

-  Чому? Не поділишся? – напруга в тілі зосереджується в районі «сонячного сплетіння», подаю їй серветку.

-  Я…, - мама нерішуче дивиться  на мене. – Словом, в мене з шістнадцяти років уже був поставлений діагноз «безпліддя». – Вона витирає сльози, які котились й далі.

-  Як так? – трохи шокована почутим. – Чому? Як можуть, вважай ще в підлітковому віці, зробити такий висновок?

А далі мама не шкодуючи себе, розповідає дуже невеселу історію.

«Коли мені було тринадцять років, зі мною стався прикрий випадок. Взимку ми, підлітки,  катались на озері в селі, де зараз живуть бабуся Юлія і дідусь Григорій. Воно ж, озеро, майже, поряд з будинком.

Я виїхала на центр замерзлої поверхні й провалилась під лід, який в тому місці був набагато тоншим. Якось автоматично схопилась за край, але вилізти не виходило. Мої друзі розбіглися з переляку, тільки сусід Мишко забіг до моїх батьків й розказав, що сталося.

Тато, тобто дідусь Григорій, побіг одразу на озеро, а мама, тобто бабуся Юлія, кинулась кликати сусідів. Мене гуртом врятували, але до лікарні не повезли того дня. Випоювали чаями, розтирали спиртом.

А наступного дня в мене піднялась температура, тоді вже я опинилась в місцевій лікарні. Крім запалення легень лікували нирки, на жіночі органи ніхто уваги не звернув.

Через кілька днів після виписки у мене почав боліти живіт, а знову лікували нирки. І тільки, коли вже зовсім стало погано, а температура не спадала, тоді мене повезли до обласної лікарні.

Там виявили серйозні ускладнення з боку жіночих органів, навіть оперували. Після всього знову було обстеження й поставлено діагноз – безпліддя. Батьки ще мене возили по лікарнях, але всі підтверджували висновок, який був встановлений раніше.

Я тоді була в такому віці, що не надто усвідомлювала наслідки такого діагнозу, а може боялася усвідомлювати й відкидала всі думки. Одразу після закінчення школи познайомилась із Всеволодом, тобто твоїм батьком. Він постійно твердив, що закохався в мене з першого погляду.

Не знаю, з першого чи другого, але він дійсно виказував сильні почуття. Я теж не могла ним надихатись. Коли розповів мені про свою мрію – мати велику родину, я зізналась, що не можу мати дітей.

Реакція Всеволода була досить цікава, він говорив, що в житті трапляються дива. Ми, попри все, одружились й почали жити разом у бабусі Марини, вона дуже гарно до мене відносилась, підтримувала, допомагала освоїтись з обов’язками молодої дружини…

Того літа, перед твоїм народженням, твого батька близько двох тижнів не було вдома, сказав, що відрядження. Додому приїхав якраз в той день, коли була найкоротша ніч, ще й жартував, що коротка ніч й не зможемо виспатись.

Опівдні Всеволод запропонував прогулятись і я погодилась, хоч і було спекотно. Ми пішли на околицю села, там такий високий пагорб. Вершина того пагорба зовсім гола, ще й камінь суцільний із якимось дивними значками. Там мені стало погано і я втратила свідомість.

Що було далі – не знаю, тільки отямилась я вже в будинку, в нашій кімнаті. Всеволод винувато поглядав на мене, я ж на нього й не сердилась, бо скучила. Потім він знову поїхав, бо відрядження не закінчилося.

Ще близько двох тижнів твій тато був відсутнім вдома. А через місяць після його приїзду мені стало недобре. Всеволод відвіз мене в лікарню й там, з великим подивом, з’ясувалося, що я вагітна…»

Ось така гірка історія з вуст мами.

Яка ж буде реакція Мири?

Читайте в наступному розділі.

Ваша підтримка через коментарі, «сердечка» дуже надихає. ❤️❤️❤️

Всім добра і позитиву.

Ваша Ніка. ❤️❤️❤️