Розділ ХХІІ

В ліфті намагаюсь перемкнутися на відпочинок, на який розраховую сьогодні. Авто Соні помічаю одразу й направляюсь до нього. Сідаю на переднє пасажирське та чмокаю її в щічку.

-  Ну, і куди ти мене повезеш? Цікава хоч компанія має бути? – не втримуюсь від питань.

-  Наші однокурсники, чоловік 10 – 12 обіцяли бути, - Софія зупиняється на світлофорі й повертає до мене голову.

-  Ну нічого собі! А з яких це пір така компанія організувалась? Щось я раніше не чула про неї, - здивовано тягну брови вгору.

-  Вперше ми пішли до ресторанчика «Шаттен» того дня, коли Аристархович тестування проводив, - Софія вже кермує далі й продовжує розповідати. – Ти поїхала до бабусі, а мене наші потягли з собою.

Назва ресторанчика чомусь на мить привертає увагу. Якесь незнайоме слово.

-  І ти нічого мені не розповіла, - вдавано ображаюсь. – Добре, хоч сьогодні згадала про мене.

-  Припини, - фиркає подруга. – Зараз побачиш, до якого чудового ресторанчика нас повів Давид.

-  Давид? – ця інформація напружує.

-  Так, Давид. Не треба супитись, - мигцем зиркає на мене Соня. – Він виявився досить компанійським, комунікабельним і дотепним співрозмовником, а до того ж ще нашим однокурсником, - сміється вона.

-  Ого, які дифірамби. Якщо Ліза почує тебе…, - іронічно кидаю.

-  То й що? – подруга знизує плечима. – Вони з Давидом не пара, а просто друзі. І це її слова. До речі, вона почала про тебе гарно відгукуватись після допомоги з тестом.

-  Яке ж то щастя, - саркастично тягну закочуючи очі.

Ми під’їжджаємо до ресторанчика, розташованого в парку. Ззовні нічого особливого. Заходимо всередину і я вражено озираюсь. Все влаштовано, як у старовинному замку – столи та стільці під старовину, канделябри, посуд.

Нас проводять до невеликого закутка, де стоїть стіл, розрахований на невелику компанію. Там вже сидять кілька однокурсників й Давид серед них. Підтягуються ще наші дівчата.

Алкоголю та закусок не багато, зате багато жартів, прикольних розповідей, анекдотів та посмішок. Якось непомітно пролітає три години. Пора додому. Розраховуємось і йдемо із Софією до дамської кімнати. В коридорі звертаю увагу на велике дзеркало, десь метрів два у висоту, в старовинній рамі.

-  Минулого разу його тут не було, - зупиняється біля нього Софія й оглядає себе в повний зріст.

-  Уявляю, скільки воно коштує, - кидаю мимохіть.

-  Кажуть, що дуже дешево, - здригаюсь від звуку голосу за плечима.

Давид. Повільною ходою наближається до нас. Руки в кишенях, на обличчі посмішка. Рухи чимось нагадують хижака.

-  Не може дешево така річ коштувати, - хитає головою подруга, я ж мовчу, тільки спостерігаю.

-  Безхатьки знайшли на розвалинах старого будинку культури й принесли хазяїну цього закладу, - пояснює Давид.

-  А тобі про це звідки відомо? – не втримую їдкої шпильки, на що Давид тільки ширше посміхається.

Ми з Софією рушаємо до виходу, Давид йде слідом. Спочатку ніби вагається, а тоді притримує мене за рукав. Зиркаю на нього.

-  Можу підвезти тебе. Ти ж без машини сьогодні? – з грайливою посмішкою дивиться в очі. – Я не пив.

-  Я з Софією приїхала, з нею і поїду, - твердо заявляю.

-  Боїшся зі мною їхати? – на його обличчі з’являється насмішка і мене це чомусь чіпляє.  

-  А тебе варто боятися? – з недовірою примружую очі.

-  Хіба я такий страшний? – підносить питально брову Давид. – То, може, все-таки зі мною підеш?

-  Іншим разом, - байдуже смикаю плечиком.

-  Обіцяєш? – на його обличчі знову розповзається широка посмішка, а очі напружено спостерігають за мною.

Софії ж набридло спостерігати за нами й вона смикає мене, привертаючи увагу. Хочу швидше піти вже звідси.

-  Обіцяю, - кидаю Давиду аби відчепився.

Ледь встигаю зафіксувати поглядом вдоволення, яке з’являється на його обличчі, як воно моментально зникає.

Софія висаджує мене біля під’їзду, сама ж їде. «Ти зрозуміла, що пообіцяла Давиду?» - прилітає в голові, я ледь не шпортаюсь з несподіванки.

-  Бодько, ти що зі мною був? – пересохлими губами виштовхую слова.

Треба навчитись з ним мовчки спілкуватись, бо он сусідська бабуня з кішечкою смикнулась від звуку мого голосу. «Я завжди з тобою» - зринає відповідь.

-  А що я такого пообіцяла? - продовжую суперечку вже в під’їзді, озираючись при цьому навсібіч.

«Пообіцяла піти з ним, а в деяких індивідів, обіцянка є ключем» - отримую словесного стусана.

-  Ключем до чого? – розгублено, але вже голосніше, бо я в ліфті.

«Хто знає» - отримую від Бодьки. Невже все дійсно так? Щось я втратила обережність.

Заходжу у квартиру й автоматично кидаю погляд на годинник – майже дев’ятнадцята година. Претензій з боку мами не має бути. Якось треба її витягнути на відверту розмову.

Роззуваюсь, прокручуючи в голові варіанти, як підштовхнути маму, щоб ми поговорили. Заходжу до вітальні й здивовано помічаю, що мама так і сидить, як я її залишила кілька годин тому.

Вона підносить на мене змучений погляд, в якому стільки намішано болю, жалю, навіть розпачу. Від побаченого збивається подих й озивається черв’ячок сумління, адже це через мене вона зараз в такому стані.

Що розповість мама і чи буде відвертою до кінця?

Читайте в наступному розділі.

Ваша підтримка через коментарі, «сердечка» дуже надихає. ❤️❤️❤️

Всім добра і позитиву.

Ваша Ніка. ❤️❤️❤️