Розділ ХХІ

Мира / Мирослава

Матуся з недовірою поглядаючи на мене, бере телефон й читає. При цьому брови у неї повзуть вгору. Вона невизначено розводить руки та повертає телефон. Потім винувато просить пробачення. На мить замислююсь й не можу змовчати. Накопичилось недомовленостей, які «просяться» назовні.

-  Чому чужа людина для тебе виявилася авторитетнішою, гідною більшої довіри, ніж я – твоя рідна донька, - відсовуюсь від неї. – Ти мене в чомусь підозрюєш?

-  Я вже просила вибачення, - тихо озивається матуся.

-  Скажи, якщо я ножем пораню тобі пальця, а потім перепрошу, рана загоїться? – радість від зустрічі з мамою кудись зникає, з’являється розчарування. – Мені теж треба більше довіряти чужим людям, ніж тобі?

-  Я… ти…, ні, не так, - ривками видихає вона, відчуваю, що їй прикро через цю ситуацію.

В душі займається незадоволення, відчуваю себе зрадженою. Ну як так? Це ж моя ненька! Чому вона робить мені боляче?

-  Ти й в день першого візиту Владлена до нас додому, стала на його бік, - вирішую вже висловити те, що відтермінувала тоді. – Спихнула на мене провину за той салат.

-  Але ж це ти кинула салатник йому на ноги, - мама стинає плечима.

-  Я не кинула. Він своїм букетом майже вибив салатник з рук, от я його й не втримала. Та й не очікувала тут свого викладача побачити, - карбую кожне слово. – Якби ти попередила, що прийде Владлен…, - в горлі з’являється клубок.

-  Думала так буде краще, - мамин голос стає різкішим.

-  Для кого краще? Він знав, що мене тут побачить, а я – ні. Чому? – майже шепочу, намагаючись проковтнути той клубок у горлі. – Це схоже на зраду. Я теж не буду з тобою всім ділитися! Й звітувати про все більше не буду!

-  Я не думала, що так вийде, - мама простягає до мене руку.

-  Зараз хочу побути одна, - різко підхоплююсь з місця і йду у свою кімнату.

Лежу на ліжку, втупившись у вікно й ще раз прокручую нашу з мамою розмову. Не шкодую про жодне слово. Вона має мене почути. Досить того, що через її рішення не можу відкрито спілкуватися з бабусею Мариною.

На годиннику майже чотирнадцята. Вирішую сісти до конспектів, як вхідним дзвінком тішиться телефон. Софія.

-  Привіт, пропажа! – вривається в кімнату веселий голос подруги. – Як почуваєшся?

-  Вже нормально, - стає тепліше на душі від того, що є хтось, кому я не байдужа.

-  Ми в ресторанчик йдемо компанією, ти з нами? – випалює на одному подиху.

-  Я не одягнена, - гублюся від її напору.

-  Так зустрічаємось через дві години. Встигнеш причепуритись, - заспокоює Софія.

-  Тоді я з вами. Де зустрічаємось? – навіть не цікавлюсь з ким ми йдемо та в який саме ресторанчик.

-  Я заберу тебе, - вона перериває виклик.

Вирішую використати час для себе. Виходжу з ванної й наштовхуюсь на погляд мами, яка сидить на моєму ліжку.

-  Донечко, мені так погано, що я тебе образила, - молитовно складає руки.

-  Мені теж погано, - ледь стримуюсь, щоб не розплакатись. – Я завжди довіряла тобі, ніколи не ставила під сумнів твої рішення. І що натомість?

-  Визнаю, що повелася неправильно, - мама встає, робить крок до мене, я ж відсахуюсь.

Від такої моєї реакції брови мами повзуть вгору, вона долонею прикриває рот. Для мене самої це стає несподіванкою. В голові проноситься багато думок і якщо їх всі озвучити, то боюсь, що ми станемо зовсім чужі один для одного. Хоча, по факту, генетично ми і є чужими. Але про це я запитаю пізніше.

-  Ти багато чого неправильно робила! – ледь не кричу на неї. – Завжди були тільки твої рішення, твої вказівки й твій контроль за мною.

-  Мирославо, зупинися…, - мама розгублюється від мого натиску й витягає руки перед собою долонями до мене.

-  Хіба не правда? І не тільки це! Ти навіть з бабусею Мариною заборонила зустрічатися, - роблю крок назад, хочу віддалитися. – А мені так не вистачало тата! І бабуся для мене була, як його частинка!

-  Доню, я навіть такого не припускала. Не думала, що ти можеш страждати через це, - мама, здається стає меншою на зріст, в неї опускаються плечі

-  А скільки ще всього від мене приховано під «соусом» турботи про мене? Але ж ти не зізнаєшся, - мій запал сходить нанівець.

Ми з мамою стоїмо одна навпроти одної, важко дихаючи, очі в очі. Гірко видихаю й повертаюсь назад у ванну. Спираюсь на край умивальника й довго вдивляюсь на себе в дзеркало.

Сьогодні я «перевершила» саму себе. Такої сварки з мамою у нас ще не було. Нам треба було просто поговорити, бо в мене накопичилось багато питань до неї, а вона цього навіть бачити не хотіла. Ображати її не хочу, але й залишати недомовленості теж не варіант.

Коли виходжу із ванної мами вже немає в моїй кімнаті. Швидко одягаюсь, наношу макіяж. Коли я вже готова до виходу – озивається телефон. Софія. Рушаю з кімнати. Мама замислено сидить у вітальні на дивані, підіймає на мене голову.

-  Ти надовго? – тихо озивається.

-  Не думаю, - зупиняюсь перед нею. – Я пішла, - кидаю через хвильку.

Мама киває головою, погоджуючись. Мовчить. В повітрі всіма відтінками переливається напруга. Раптом в голові зринає думка про те, що я не схожа на своїх батьків. Тільки тим, що у батька, наскільки я пам’ятаю, теж світле волосся й блакитні очі

Необхідна відверта розмова, та чи піде на неї мама – не знаю…

Розмова з матір’ю ще не завершена.

Мира ще не все з’ясувала для себе, а події розгортаються далі.

Читайте в наступному розділі.

Дякую всім за підтримку. ❤️❤️❤️

Всім добра і позитиву.

Ваша Ніка. ❤️❤️❤️